Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Search Results for: “Історія поселень андрушівського р-ну

Історія в руїнах

Кожен будинок, як і кожна людина, має власну історію. А, може, в нього є ще й душа – не жива, звичайно, а уявна. Приміщення нашої старої школи колись належало батькам великого українського поета радянської доби М. Т. Рильського. У ньому в різні роки жив і творив Максим Тадейович. Від часу, коли там розмістили школу, спливло не одне десятиліття. В ній пройшли тисячі неповторних шкільних уроків, звідси пролягли в майбутнє незліченні дороги сільських випускників. Постаріла школа і залишили її напризволяще. Душа її сьогодні роздерта, спаплюжена і спалена руками невігласів, для яких не існує нічого святого, хто заради свого – “мені знадобиться” – трощить і нищить історичну пам’ятку. Такі забувають, що у людини, яка не пам’ятає свого минулого, немає майбутнього. Щоб зберегти пам’ять про стару школу, давайте проведемо останню, уявну екскурсію її класами. Місцеві жителі і ті, хто проїжджав мимо, захоплювались неповторністю та красою споруди – це був найкращий будинок у нашому селі. Сьогодні всі жахаються того, що в минулому гордо звалось школою, яка була центром освіти для дітей з навколишніх сіл – Бровок Перших, Ярешок, Грушок, Городищ, Василівки. Колись величні, дбайливо пофарбовані сходи в світлі ранкового сонця ніби піднімались увись, робились вищими, ведучи учнів до вершини знань.. Сьогодні, завалена уламками битої цегли та пляшок, школа ще пам’ятає, як несміло ступали її східцями маленькі ніжки першачків, як у дворі проводилися загальношкільні лінійки, як фотографувалися на пам’ять випускники. Колись гостинно відчинені вхідні двері тепер риплять на вітрах, наче у фільмі жахів. І, здається, що це не скрегіт металу, а стогін душі кожного, кому це все не байдуже. Відразу за вхідними дверима перед нами постає центральний коридор, у якому проводились прекрасні вечори, загальношкільні лінійки, виставки. Зараз у ньому залишені сліди людської дикості, жорстокості та варварства, а білосніжні стіни класів стали стендами людської вульгарності та недалекості. За стінами школи – залишки колись чудового парку, в якому, як надійні охоронці, стоять столітні дуби-велетні. Щезають вони, вирізають їх, вивозять. Куди? Кому? – невідомо. Старіє шкільний сад. Тільки навесні він зацвітає, як колись. Але не встигають достигати плоди – струшують їх ще зеленими – кому на що потрібно. Кожного року з острахом (щоб уціліти) чекають новорічних свят кілька ялинок, які залишилися з тієї сотні, що їх насаджували випускники. Стара школа розвалюється потихеньку, допомагають їй в цьому люди, які шукають скарби. Можливо, хтось знайшов. Щасливішим став? Недавно селом прокотилася звістка – школу хочуть купити й розібрати на будматеріали. Цікаво, совість можна продати-купити? А душу? Нас правильно навчили, що все починається з малого: із зернинки – хліб, з промінчика – зоря… Так і держава починається саме тут: з нашого будинку, з нашої школи, з нашого села. Що ж ми залишимо після себе? Якою залишиться після нас історія, котру ми не вміємо і не хочемо берегти?!

Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші

історія сіл андрушівського р-ну історія Лебединці Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну житомирської обл історія Нехворощ Андрушівського району історія Нова Котельня Андрушівського району

Advertisements

Щоб жити і перемагати

Нещодавно я побував у Малій П’ятигірці, де випадково зустрів жінку, батько якої був і залишається легендою для своїх земляків. Ольга Филимонівна ГОРОШКО розповіла, що майже сорок років тому на сторінках районки була опублікована стаття про її батька – Филимона Миколайовича Совсуна. Моя співрозмовниця показала жовту від часу, але таку дорогу для неї районну газету «Шлях до комунізму» від 1 серпня 1970 року. Автором статті був молодий журналіст Борис Шинкарук. Я звернувся в редакцію районної газети «Новини Андрушівщини» з проханням напередодні 65-ої річниці Великої Перемоги ще раз надрукувати цю статтю. Нехай нинішня молодь знає, що герої жили поруч – в їх районі, а то й на їх вулиці.

Степан Піцикевич,
секретар районної ради ветеранів.

Ця бувальщина живе досі у пам’яті старожилів Малої П’ятигірки та Каменів. Історія знає імена лише небагатьох її учасників, проте їх ратний подвиг нев’янучим цвітом квітне в серцях людей. Про нього довідавсь я спочатку в Каменях, та якось відразу не звернув уваги, бо надто заплутаним і малоймовірним здавався. Але згодом у випадковій розмові з членами колгоспу «Здобуток Жовтня» почув те ж саме і вирішив довідатись істини. Хоча повністю це і не вдалось (ймення головного героя, льотчика Радянської Армії лишилося нерозгаданим), проте хочу розповісти читачам про наших земляків, справжніх радянських людей, які навіть в час смертельної небезпеки не падали на коліна, а боролись, боролись, щоб жити і перемагати. – Як хочеться жити, як хочеться в небо, – з відчаю, щосили полоснув гострим лезом лопати по товстому корінцю ялини. Він глухо хруснув, і з грунту прозирнула широка біла стеблина. – Спочинемо, капітане, на той світ ще встигнемо, – молодший лейтенант, що копав поряд з льотчиком, загородив заступ у грунт й зіперся на нього. Кинув працювати і третій полонений. Німці зиркнули на годинник, щось загелькотіли один одному, зареготали з якимсь металевим скреготом в голосі. – Ось так і вмирати будемо під сміх цих потвор, – ні до кого не звертаючись, промовив льотчик. Раптом в його зіницях животворною надією спалахнула думка. – Хлопці, нас трьох, їх теж. А чи лопата не зброя? Помирати, так з музикою. Беру на себе оту рудоволосу мавпу. Згода? І знову з ями-могили на шелесткий килим сухого листя полетіло груддя вогкої землі. На охоронців кинулись дружно. Проте поталанило лише одному пілоту. Його заступ глибоко вп’явся гітлерівцеві в череп, і той, застогнавши, повалився на землю. Капітан швидко кинувся в чагарники. Гілля боляче стьобало по обличчю, колючий терен розшарпував на шмаття і без того подерту сорочку. Від величезного перенапруження та бігу кров стугоніла у висках, дзвеніло у вухах. Чагарі раптово обірвались і попереду широким плесом заіскрилась річка. Не вагаючись, він кинувся у воду. Постріли фашистів наздогнали його вже на півдорозі до другого берега. Щось обпекло руку, а кулі все цвіготіли та цвіготіли довкола. Втрачаючи сили й свідомість, нарешті, вхопився за прибережну осоку… Вітер гойдав дзеркало річки, і під сонцем багряною стежкою впоперек неї протяглась кривава смуга… …Филимон Миколайович Совсун, перечепивши через плече мисливську рушницю, не поспішаючи крокував вузенькою і ледь-ледь помітною між трав стежкою. Хотілось побути на самоті: обміркувати варто було дещо. «Та-та-та-а», – прокотилась луною по лісі автоматна черга, потім друга. – Стріляють від ріки. Невже хтось з хлопців потрапив до ворога? – миттю пронеслось в думці лісника. – Ще цього бракувало! І, не вибираючи дороги, навпростець подався на постріли. Спочатку зовсім нічого не міг второпати. Стоячи по коліна у воді, два гітлерівці невгавно били з автоматів. Кулі важким градом сіклись об хвилі, здіймали густі фонтанчики бризок, щезали в зеленкуватій каламуті. І тільки пильно придивившись, помітив між хвиль людину. – У той день чоловік повернувся з обходу вже зовсім смерком. І хоча для мене, – згадує Олена Потапівна Совсун, – це і не було новиною, проте спочатку взялась докоряти йому, бо ж всю сорочку і штани приніс геть чисто мокрими та брудними. Филимон наказав приготувати чисту білизну і простирадло. Потім попрохав допомогти. В повітці, брудний і закривавлений, лежав чоловік. Разом з частим подихом з його грудей виривався приглушений стогін. Опівночі, запрігши коня, Филимон подався лісом на Городківку. Потім розповідав, що тамтешній хірург Борис Радіоновнч Марчук зробив втікачеві операцію і льотчик пішов у партизани. А на ранок фашисти прочісували ліс, нишпорили по хатах, але знайти їм не вдалось нікого. Минуло більше року. Радянські війська вигнали гітлерівців з села, і партизанський зв’язковий Филимон Миколайович Совсун одяг на плечі солдатську шинель. З боями дістався аж до Берліна. І там під невеличким німецьким містечком ворожа куля увірвала життя відважного воїна, народного месника. Однак і досі світла пам’ять про нього живе у серцях колишніх партизанів загону імені Чапаєва.

Б. Шинкарук
Новини Андрушівщини

походження міста андрушівка історія Лісівка Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну історія Нова Котельня Андрушівського району історія Лебединці Андрушівського району

Храм святої Клари в Городківці

Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари – філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті – його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України”. Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана” з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі – „Перша покута Залізняка” – розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка…”. На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”. А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy – Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu “?odzia” † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (позначено літерою „N”) і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти “Матиця”. У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини

історія Малі Мошківці Андрушівського району історія сел андрушівського р-ну житомирської обл історія поселень андрушівського р-ну житомирської обл історія Глинівці Андрушівського району історія Нова Котельня Андрушівського району

Історія Андрушівщини

Місто Андрушівка розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам’ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні. В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р. завдяки заводу, село купують цукрові “королі” Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський (відомий металург, професор металургії та металографії Краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 наукових праць, його іменем названа вулиця в м.Житомирі) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов’язково треба завітати до Андрушівки.
По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Після жовтневої революції, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Там де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою.
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на сьогодні вже досліджено 35 тисяч космічних об’єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що отримала ім’я на честь міста.

історія Забара Андрушівського району історія Волиця Андрушівського району історія сіл андрушівського р-ну історія Бровки Перші Андрушівського району історія Андрушівка

Балкон Будьонного у садибі Терещенка в Андрушівці

У кінці ХІХ сторіччя на півдні Житомирщини, як і всюди у центральній Україні, почався цукровий бум. Вирощувати буряки та виробляти на заводах цукор стало справою надприбутковою. Родина Терещенків — одна з тих, хто казково збагатився саме на цукрі у ті часи. На початку ХХ сторіччя статки Терещенків оцінювали приблизно у вісім мільйонів карбованців. Це при тому, що корову можна було купити за три карбованці. Тому уявіть, що означало для Андрушівки рішення Терещенка не лише викупити в їхньому селі цукрозавод, а й збудувати маєток. Тут треба сказати, що девіз дворянського герба Терещенків — «Прагнення до суспільних справ». Тобто, збагачуючись, вони не шкодували грошей на наукові розробки, школи, лікарні, допомогу бідним (цікаво, що, витрачаючи стільки грошей на доброчинність, біднішою родина не ставала — це ще одне підтвердження теорії про те, що жадібність — не шлях до багатства). Тому приїзд до Андрушівки Терещенків означав, що тодішнє село отримало шанс на розвиток, яким мешканці скористалися. Сьогодні смт Андрушівка — це охайне містечко з церквою, гарним стадіоном, пам’ятником Кобзареві, багатьма крамницями. Одне слово, з села Андрушівка перетворилася спочатку на багате село, а потім — на містечко. До речі, цукровий завод, який збудував ще польський шляхтич Бержинський, а потім переоснастив Михайло Терещенко у 1883 та 1914 роках, працює й досі. Якщо ви захочете відвідати Андрушівку, то, проїжджаючи центральною дорогою повз річку Гуйву, неодмінно його побачите.
Проте найцікавіше в Андрушівці — це садиба Терещенків. Звичайно, у школи, яка нині займає будинок, не вистачає грошей на те, щоб належно відреставрувати його. Тому у багатьох місцях, особливо біля вікон, з маєтку опадає штукатурка, місцями незграбно вставлено пластикові вікна. Але, пройшовши парком та біля школи, ви неодмінно відчуєте теплу атмосферу в усьому — старих дверях, ще тих, кінця ХІХ сторіччя, що якийсь хазяйновитий завгосп справно фарбує та вішає на них уже нові замки; у котах, які, потягаючись, вилазять з підвалів, у трохи стертих сходах, якими піднімалося та спускалося не одне покоління, і, звичайно, — в людях, котрі досі як можуть бережуть маєток. Крім того, саме школі ми маємо бути вдячними за те, що маєток збережено. Бо після Жовтневої революції через те, що тут розмістили учбовий заклад, садибу не зруйнували, і вона вистояла до наших днів.
Особлива гордість школи — так званий балкон Будьонного (на знімку). Влітку 1920 року відомий маршал, здійснюючи Житомирський прорив, заїхав до Андрушівки. Виступити перед селянами він вирішив у садибі Терещенків — на балконі. Так, напевне, було дуже ефектно. Виходило, що натовп селян стояв унизу і легендарні вуса було видно навіть з найвідділеніших місць. Що казав Будьонний під час того пам’ятного виступу, невідомо. Принаймні мої пошуки цієї промови були безрезультатні (хоча здогадатися нескладно). Але вуса командира селяни запам’ятали, бо й нині біля входу до школи висить табличка з нагадуванням про те, що на балконі цієї школи виступав Семен Будьонний. Ось так в Андрушівці переплелися цукор і Будьонний. А ще у парку є алея слави, на якій викарбовано імена героїв Другої світової війни. Історія тут не консервується, а триває. Старі вікна змінюють металопластиковими, а поруч з написом «Садиба Терещенка» — напис про перебування тут Будьонного.

Тетяна ПАСОВА

історія поселень андрушівського р-ну історія Камені Андрушівського району історія Городківка Андрушівського району історія Малі Мошківці Андрушівського району історія Корчмище Андрушівського району

Червоне

Перша: вдова Грохольського, перебуваючи в скрутному фінансовому становищі, продала маєток, а пізніше і завод; друга – підприємство було конфісковано царським урядом, а пізніше продано А.Я.Терещенку, який передав його своєму сину, Федору Артемовичу Терещенку. У 1870 році цукроварня була переобладнана в завод, який видав продукцію і був зареєстрований в акцизному товаристві цукрозаводчиків Росії. На підприємстві працювало 750 робітників, річний товарообіг становив 1 мільйон 500 тисяч карбованців. В експлуатації знаходилось 9 парових двигунів, які мали потужність 425 кінських сил. В 1888 році в селище нараховувалось 1.786 жителів та 221 двір. «В кінці XIXст. Червоненський цукрозавод став власністю Федора Федоровича Терещенка. Слід відзначити, що на той час він був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна свого батька, Ф. А. Терещенка. Федору Федоровичу Терещенку належало 19 тисяч десятин землі і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784крб. Це була високоосвічена людина. Він любив комфорт, природу, гарно малював, креслив, але найбільшим його захопленням було літакобудування. Тому зустрічався і листувався з такими видатними людьми, як М. Жуковським – батьком російської авіації, з художниками: І. Рєпіним, І.Крамським та С.Грибковим. За проектом Ф.Ф.Терещенка було реконструйовано парк, привезені та поставлені в парку мармурові статуї, доповнено його насадженням рідкісних порід дерев: сосни, акації, клена та ін. (липова алея, пробкове дерево, акації та клени різних порід збереглись до сьогодні), закладено фруктовий сад, на паркових озерах поселились білі та чорні лебеді, маєток був обнесений двохметровою цегляною стіною, яка частково збереглася і вражає міцністю розчину За переказами місцевих старожилів у цей розчин для міцності споруди майстри добавляли курячі яйця. Значну увагу він приділяв підвищенню потужності заводу, зниженню собівартості продукції, щоб отримувати якомога більші прибутки. У 1888 році у містечку налічується 221 двір та 1786 жителів. В 1900 році на заводі щодоби переробляли по 4.280 берковців цукрових буряків (1 берковець дорівнює 10 пудам) отримали 291.325 пудів цукру. При заводі існувала лікарня та аптека. Ф.Ф.Терещенко був пристрасним шанувальником повітроплавання, сам конструював літальні апарати. Тому в 1910 році неподалік свого маєтку спорудив майстерні, в яких розпочав будівництво монопланів. Використовувались моделі системи «Морен Сольє» та «Фарман». Спочатку в майстернях працювало 6-10 чоловік, а пізніше – 200. Для роботи в літакобудівній майстерні були відібрані кращі спеціалісти, серед них Андрій Омелянович Коденський (складальник літаків), Маковецький (майстер столярної справи), кресляр Григор’єв та інші. Неподалік майстерні був збудований аеродром на власні кошти Федора Федоровича і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га. У 1901 – 1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб.. і за 720 тис. крб., побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори. В 1913 році в майстерні працювало 25 чол. – 18 робітників та 7 службовців. Зарплата робітників становила 5тис. 942 крб. 79 коп., а службовців – 16 тис. 519 крб. Перший літальний апарат у Ф. Терещенка з’явився у вересні 1909 року . Він вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Берліо. Після цього він у 21-річному віці поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л. Берліо. І 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання дерев’яних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка. Так з’явилась нова модель « Терещенко – 2». У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій « Терещенко – 3», а наступної весни побудував нову модель – моноплан з м’якими крилами і двигуном на сорок кінських сил. Його п’ята модель важила лише 330 кг. і мала довжину фюзеляжу 7,1м. при розмаху крил 10 м. і мала нести вантаж вагою 150 кг., піднімаючи його на висоту до 2 тис. метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була система самозапуску, яка дозволяла авіатору підніматись у повітря без сторонньої допомоги. Створені літаки потребували випробувань, тому Ф.Ф. Терещенко шукав пілота – випробовувача. Перебуваючи за кордоном, він випадково дізнався про жінку-пілота, Любов Олександрівну Галанчикову, яка в грудні 1912 року на міжнародних авіаційних змаганнях під Берліном встановила новий світовий рекорд для жінок, піднявшись в небо на 2.200 метрів, перевершивши попередній рекорд німецької льотчиці Безе майже втроє. Згодом Л. Галанчикова здійснила безпосадочний переліт Берлін – Париж, який приніс їй ще більшу славу. В Червоному відважна льотчиця з’явилася в 1913 році, уклавши з Терещенком контракт, який мав такий зміст: «Я, нижче підписана Любов Олександрівна Галанчикова, зобов’язуюсь протягом року літати на апаратах , які будуть дані мені фірмою Червоненських аеропланових майстерень, на інших апаратах виконувати польоти не маю права». Слід сказати, що руками простих робітників будувалися добротні літальні апарати. Про це свідчить той факт, що на авіавиставці у Києві в 1913 році моноплан із Червоного отримав високу оцінку спеціалістів і нагороду – срібну медаль, літак був вагою 140 кг. і розвивав швидкість110 км .за год. Тому й не дивно, що в невідоме до цього містечко почали відвідувати військові льотчики, іноземні спеціалісти, серед яких відомий пілот П.М.Нестеров, штабс-капітан Хіонін з Одеси, Ю. П’янковський ( пізніше він став відомим радянським льотчиком – випробувачем) та інші. З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування. В 1914 році Ф.Ф.Терещенко отримав замовлення від царського відомства на виготовлення дванадцяти військових літаків марки «Фарман». Але початок першої світової війни дещо змінив плани заводчика. Це, певно, було викликано просуванням кайзерівської армії на схід, що загрожувало захопленням авіомайстерень. Тому вони були продані товариству «Дукса», яке представляло в Росії фірму А. Фармана. І в 1915 році евакуйовані спочатку в м. Орел, а звідти до Москви. В 1916 році з’явилась зовсім нової конструкції « Терещенко – 7 », виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км. за год. І це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка. Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон» – розповідає в своїй книзі «Завод – це долі людські»відомий український письменник і краєзнавець Олександр Косенко. В пустому маєтку Терещенків у 1922 році були розміщені майстерні фабрично – заводського училища. Підпорядковане воно було цукротресту і готувало спеціалістів для цукрових заводів: мідників, котельників, слюсарів-технологів, слюсарів контрольно вимірювальних приладів, токарів, електрозварювальників, ливарників, ковалів. З 1951 по 1977 рік директором училища був П.І. Давидов. З 1977 року по 1987 рік профтехучилище очолював В.П. Циганков. За цей час навчальні класи, майстерні були обладнані найновішими стендами, кіноапаратурою, технічними засобами. Було проведено капітальний ремонт приміщень, реставровано зовнішній вигляд палацу. З 1987 року Червоненське училище стає філіалом Андрушівського ПТУ №32. За роки свого існування училище випустило багато прекрасних робітників. Вони працюють начальниками змін, змінними хіміками, теплотехніками цукрових заводів. Серед них є відзначені високими нагородами. Це Бородій Н. – працювала апаратницею Червоненького цукрового заводу і була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, токар Петровський В. – орденом « Знак пошани» та багато інших. Змінювались покоління, міняв своє обличчя завод, мінялись часи та люди, які працювали на ньому, для яких завод став їхньою долею. Проте він завжди був одним з флагманів цукрової промисловості області, трудився, примножуючи багаті і славні традиції його працівників. З 1994 року розпочався новий відлік історії заводу – засноване відкрите акціонерне товариство « Червоненський цукровик». Підприємство модернізовано, виробничі процеси стають повністю автоматизовані, що дозволило значно збільшити виробництво цукру. Зокрема, в 2003 році перероблено 100.6 тис. т. цукрових буряків, вироблено12.8 тис. т. цукру. За 2005 рік завод заготовив 136 тис.456.7тонн цукрових буряків, з них перероблено 132 тис. 530 тонн і вироблено цукру 17 тис.183.5 тонн. Підприємство вчасно і в повному обсязі виконує свої договірні зобов’язання з постачальниками. Там, де річка Пустоха досягає своєї середньої течії, з’єднуючись із іншими водними джерелами, на околиці Червоного та неподалік Малих Мошківець, за єврейським кладовищем Ф.А. Терещенко уже маючи в містечку маєток і цукровий завод вирішує на початку 80-х років спорудити ґуральню. Її будівництво було насамперед викликане чималим накопиченням патоки (меляси), яка частково використовувалась місцевим населенням для відгодівлі худоби, а решта вивозилась в ті місця, де діяли ґуральні. І ось на початку 80-х років починається спорудження Червоненської ґуральні. Роботи по будівництву йшли швидкими темпами, бо вже в 1883 році Червоненська ґуральня зарахована в Російське акцизне товариство. Це означало, що її продукція виходила не лише на ринки російської імперії, а й на світові. На той час завод мав справді передове, хоча і закордонне, технічне оснащення. Слід сказати, що на винокурні в 1889 році діяло два апарати – брагоперегонний для перегонки браги і ректифікаційний – для очищення спирту вторинної перегонки. До революції 1917-го року цей завод завдяки підвищенню ефективності цукрового заводу став одним з кращих по виробництву продукції, її якості. Вона надходила в багато місць Росії, мала попит за кордоном, була відзначена медаллю на Брюссельській виставці в 1903 році. До речі, кількість спирту визначалась градусами, хоча існував і такий вимір як декалітр. Про це свідчить переписка керуючого Червоненським винокурним заводом В. Бодаєва з одеським купцем П. Демидовим.: « Закупимо160 тис. декалітрів спирту по 1 крб. 70 коп. за 100 градусів». У 1913 році виробництво спирту досягло свого апогею, але війна 1914 р. негативно вплинула на виробництво. Ф.Ф. Терещенко зайнявся евакуацією авіомайстерень до Москви, тому виробничими справами майже не займався. У 1920 році Червоненську ґуральню було націоналізовано. Відтоді почався інший етап розвитку підприємства. Він був підпорядкований Подільському відділенню цукротресту. В основному на винзаводі працювали селяни із навколишніх населених пунктів – Червоного, Малих Мошківець, Котівки. Оскільки, робота на підприємстві була сезонною, то вони здебільшого займались особистим господарством, а на спиртзаводі на період ремонтних робіт лишалися тільки спеціалісти» – так пише в своїй книзі « Завод над заводдю» О.Косенко. Радянську владу в селищі було встановлено в січні 1918 року, а з 3 липня 1921 року в Червоному було відкрито кооперативне Єство (єдине спільне господарство), яке об’єднувало 270 чол. Пізніше було перейменовано в сільськогосподарське кредитне товариство. Колгосп засновано в 1929 році. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії. Голодомор 1932 – 1933 року селище зачепив менше , завдяки тому, що цукровий завод видавав для населення продуктові пайки. Та все ж багато жителів села загинули голодною смертю, про що свідчить братська могила на території селищного кладовища, яка недавно знайдена. Зараз іде підготовка до спорудження на цьому місці пам’ятного знаку. Старожили згадують, що люди вмирали цілими сім’ями, залишалось багато пустих хат, в яких господарі вмирали один по одному. Вмерти від голоду – цей страх переслідував людей, які зуміли вижити в цей страшний і жорстокий час. І тоді, влітку 1933року, коли дочекались нового урожаю, люди, боячись голодовки, ховали по закутках скоринки хліба, клуночок крупи, відро зерна про запас. Не обминули селище і холодні вітри репресій. Сталінська репресивна машина чорним смерчем пройшла по долях селян, скалічила їхнє життя. Хтось був розстріляний, а когось доля закинула в табори по різних необжитих куточках СРСР. «Ворогів» народу «знаходили» серед людей, які вміло господарювали на землі і мали міцне господарство, млин та ін. У багатьох випадках репресовані не доживали до звільнення. Непосильна праця, нелюдські умови існування призводили до великої смертності. Ті, кому пощастило вижити, після відбуття строку часто позбавлялися права вільного вибору місця проживання і дуже рідко поверталися до рідних осель. Арендт Людвіг Едуардович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії, 1886 року народження. Німець, освіта середня, бухгалтер школи ФЗУ. Проживав у м. Сміла Київської обл.. заарештований 8 серпня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційно-націоналістичної організації. За постановою НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 18 жовтня1937 року розстріляний1 листопада 1937 року. Реабілітований у 1959 році. Бардентштейн Шльма Іхельмович народився в м-ку Червоне Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. Єврей, освіта початкова, працівник Волгубрадпартшколи. Проживав у м. Житомир Волинської губ. Заарештований 24 жовтня 1923 року. Обвинувачувався за ст.. 57,60,70,72 КК УРСР. секретним відділом ДПУ УРСР від 15 серпня1924 року справа надіслана на припинення. Реабілітований у 2000 році. Вдруге заарештований 17 квітня1931 року за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. Проживав у Житомирі. Кустар – майстер по виготовленню лаку. Прокурором Житомирського опер сектора ДПУ УРСР 18 травня1931 року справа припинена. Втретє заарештований 10 січня 1938 року. Проживав у м. Житомир Житомирської обл. .Штампувальник метало майстерні інвалідів. Обвинувачувався за ст.. 54- 10, 54-11 УРСР. за постановою трійки при УНКВС по житомирській обл.. від 10 травня 1938 року розстріляно 10 червня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Білоус Іван Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол. Житомирського повіту волинської губ.у1897 році. Українець, освіта – двокласне училище, колгоспник. Проживав у с. Никонівна Бердичівської міськради Вінницької обл.. Заарештований 28 березня 1932 року. Обвинувачувався за ст..54-10 КК УРСР. Прокурором м. Бердичева 6 серпня1932 року справа припинена. Вдруге заарештований 13 березня 1933 року. Інструктор цукрозаводу м-ка Червоне Андрушівського р-ну. Обвинувачувався за ст..54-11 КК УРСР За постановою судової трійки при Колегії ДПУ УРСР від 5 квітня 1933 року ув’язнений до концтабору на 3 роки. Реабілітований у 1989 році. Втретє заарештований 9 вересня 1937 року. Проживав у с. Никонівна. Одноосібник. Обвинувачувався за ст.. 54-10, 54-11 КК УРСР. за постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада1937 року у м. Бердичів. Реабілітований у1958 році. Білоус Семен Овсійович народився у с. Никонівка Солотвинської вол., Житомирського пов., Волинської губ. у 1901 році. Українець, письменний, грабар за наймом. Проживав у м-ку Червоне Андрушівського р-ну Житомирської обл.. Заарештований 18 жовтня 1937 року. Обвинувачувався у причетності до антирадянської націоналістичної шпигунсько – повстанської організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 17 листопада 1937 року розстріляний 28 листопада 1937року. Реабілітований у 1958 році. Бородій Федір Васильович народився в м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії у 1909 році. Українець, письменний, червоноармієць. Южський табір НКВС, Іванівська обл.. Заарештований 20 серпня 1940 року. Обвинувачувався у здачі в полон без опору білофінам. За постановою ОН при НК СРСР від 13 вересня 1940 року ув’язнений до виправно – трудових таборів на 5 років. Реабілітований у 1958 році. Вахно Михайло Васильович народився у м-ку Червоне Солотвинської волості, Житомирського повіту, Волинської губернії. Українець, освіта середня. Інструктор – бухгалтер облторгвідділу. Проживав у Житомирі, Житомирської обл.. Заарештований 7 лютого 1938 року. Обвинувачувався у причетності до контрреволюційної української націоналістичної організації. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 5 травня 1938 року розстріляний 28 травня1938 року у м. Житомир. Реабілітований у 1958 році. Спекотного червневого ранку дізнались червоненці про початок війни . А 7 липня 1941 року фашистський чобіт ступив на їхню рідну землю. Для жителів Червоного почалися важкі роки окупації. Фронт покотився далі, а в селищі почали порядкувати гестапівці. Перш за все вони організували полювання на комуністів і євреїв не тільки з селища, а й з навколишніх сіл. Їх збирали в кілька груп, певно з кілька сотень чоловік, на церковному майдані, а в надвечір’я протягом кількох днів водили до лісу Чорнолозького лісництва і розстріляли (розстрілювали місцеві поліцаї). В районі Новобудови, в лісі, знайшли вони свою смерть. Старожили згадують, що довго ворушилась земля на тому місці. В трьох могилах знаходяться останки стариків, жінок, дітей, які були розстріляні в ті гіркі роки і стали першими жертвами фашистського режиму. Закатовано і розстріляно 387 чол. за час німецької окупації. Потім почалось грабування заводських магазинів (складів цукру, де знаходилось його ще чимала кількість). Повантаживши його у вагони, вузькоколійкою відправили у Бердичів. До Німеччини не раз відправляли вагони з живим « товаром» – 168 жителів села було забрано на каторжні роботи до фатерлянду. З перших днів перебування в селищі фашисти намагались за будь-яку ціну пустити цукровий та спиртовий заводи. І хоч їм вдалося розшукати кадрових робітників, що не встигли евакуюватись, підготовка до початку сезону цукроваріння просувалась дуже повільно через так званий повзучий саботаж. Тобто, всі працювали і, здається, непогано, а строки пуску заводу щораз віддалялися. Новим господарям за весь період окупації, а він тривав майже два з половиною роки, так і не вдалось налагодити високопродуктивне виробництво цукру і пустити завод на повну потужність. Спиртовий завод працював лише один сезон. Так, не сиділи склавши руки червоненці! Вони, як могли, чинили опір, не корилися загарбникам, підтримували зв’язки з партизанами, боролися з окупантами доступними засобами, наближаючи жаданий для всіх День Перемоги. Селище було звільнено від німецько-фашистських загарбників 29 грудня 1943 року. Під натиском радянських танкістів гітлерівці поспішно відступили в напрямку Бердичева, не встигнувши зруйнувати заводи, хоча такий намір був: під обладнанням був закладений динаміт, а також німці стріляли з мінометів по головному корпусу цукрозаводу, щоб його знищити. І вже 12 жовтня 1944 року цукрозавод дав першу продукцію, а спиртзавод виконав виробничу програму на 124 проценти. Це була надзвичайна радість для всіх жителів селища і ознака того, що воно почало відроджуватись, як відроджувались надії на мирне трудове життя. Важкими були післявоєнні роки, та час збігав. Жителі селища не покладаючи рук з руїн та попелу піднімали селище. Щодо технічного стану – Червоненський спиртзавод виглядав скромно у порівнянні з таким, скажімо, гігантом спиртової галузі, як Андрушівський спиртовий. Незважаючи на технічну недосконалість, Червоненський спиртзавод виробляв продукцію високої якості. Слава про високоякісний червоненський спирт існує до цього часу. Зараз завод носить назву – Державне підприємство «Червоненський завод продтоварів». За 2005 рік воно виробило продукції на 13073 тис.грн., вироблено продукції в натуральному виразі у 2005 році – спирту етилового139,7 т.дал., продукції технічного призначення – 369, 3т.дал. Кількість працюючих на заводі – 133 чол., середньомісячна заробітна плата у 2005 році – 948.5 грн Село визволене радянськими військами 29 грудня 1943 року після тривалих боїв за містечко. Під час Великої Вітчизняної війни 302 уродженці селища билися проти німецько-фашистських загарбників, 120 – загинули, 193 – відзначені бойовими орденами і медалями. Односельцям, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, споруджено пам’ятний знак з гранітними плитами, на яких викарбувані імена загиблих. В 1956, 1960, 1964 і 1965 роках у Червоному встановлено шість пам’ятників на братських могилах воїнів – визволителів селища від гітлерівців ( на селищній площі – 7 воїнів, в парку цукрокомбінату поховані 224 воїни, біля заводу продтоварів – 126 воїнів, на сільському цвинтарі – у двох братських могилах – 8 воїнів, біля селищної лікарні – 13 воїнів та могила невідомого воїна на полі недалеко с. Крилівка). В 1877 році на кошти прихожан, казни і поміщика Ф. Терещенка побудована кам’яна п’ятикупольна ( на одному з куполів – дзвіниця) церква в ім’я святого і чудотворного Миколая, а попередня Хресто-Воздвиженська церква була розібрана і перенесена в 1884 році на сільський цвинтар. Зараз для віруючих прихожан діє Свято-Миколаївський храм Московського патріархату (пров. Базарний,4), римо – католицька церква Божого милосердя (вул.. Бердичівська), жіночий монастир Святого Різдва Христового ( вул.. Котовського) , церква євангелістів християн-баптистів ( вул.. Леніна, 87 ), церква євангелістів-християн віри Іванівської (вул.. Франка,1). В народі кажуть, що людина живе до того часу, поки про неї та справи її рук хтось пам’ятає. Й досі не можу повірити в те, що вдячна людська пам’ять донесла до нас імена дільничих лікарів, які працювали в невеликій лікарні села Червоного. А роботи вистачало завжди, адже лікувати потрібно було не тільки жителів Червоного, а й навколишніх сіл. В 1907 році Ф.А. Терещенко будує неподалік від заводу приміщення лікарні, в якій лікували хворих із заводу робітників та селянські сім’ї з навколишніх сіл. І з тих пір – от уже сто років лікарня в Червоному служить запорукою збереження здоров’я жителів округи. Особливий внесок у розбудову закладу зробив Денисенко Клайд Якович, який з 1968 по 1975 рік працював головним лікарем. Саме завдяки його організаторським здібностям було збудовано новий корпус поліклініки, проведено капітальний ремонт стаціонарного відділення, зроблена кочегарка на твердому паливі. Він розпочав будівництво нового корпусу стаціонару, яке завершив уже на посаді головного лікаря Андрушівської ЦРЛ. Це дало можливість збільшити кількість лікарняних ліжок до вісімдесяти п’яти. Працювали хірургічне, терапевтичне, неврологічне, дитяче, гінекологічне відділення, пологова палата. Все своє життя Клайд Якович дотримувався найвищих чеснот моралі, гуманізму, милосердя та мудрості. Вдячні жителі селища увічнили ім’я Денисенка Клайда Яковича: відкрили в день ювілею лікарні меморіальну дошку на фасаді лікувального закладу як данину пам’яті людини, яка все життя віддала служінню людям. На даний час в Червоному працює 2 будинки культури, 2 бібліотеки: шкільна і селищна, фонд якої становить 25563екз., дільнична лікарня на 25 місць, 2 дошкільні заклади, 10 магазинів, торговий ринок, 2 аптеки, ветаптека, пожежна частина, поштове відділення зв’язку, 2 ковбасних цехи – «Сидоренко» та «Малькевич», 2 перукарні, цех по виробництву мінеральних напоїв «Малькевич», 3 кав’ярні. Однокласне народне училище існує з 1871 року. Зараз на його базі працює Червоненська середня школа I –III ст. Зараз в школі навчається 568 учнів та працює 45 вчителів. З них: 3 – вчителі-методисти, 2 – старші вчителі, 11 вчителів вищої категорії, 6 – I категорії. Школа гордиться вчительськими династіями: Бачинських, Піскунів, Сторожуків, Турських, Атаманюків, Ящуків. Чимало видатних людей є уродженцями цього славного своєю історією селища: це Цимбаліст В.П. ( 25.02.30 – 2.02.98) – народний артист УРСР, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Працював у театрі ім. І.Я. Франка; Шинкарук В.Ф. ( рік народження – 1954) –професор кафедри української мови і літератури Житомирського університету ім. І.Я. Франка, автор і виконавець власних пісень; Богайчук В.І. – заступник Генерального конструктора авіаційного науково-технічного комплексу ім. Антонова; Семенюк Микола – поет, член спілки письменників України; Кримчук Г.П. – український радянський письменник.— ; Боднарчук Л.І.( рік народження – 1938) – директор інституту бджільництва ім. Г.І. Прокоповича, Президент спілки пасічників України, Президент Асоціації апітерапевтів України, професор, член – кореспондент Академії аграрних наук України. В Червоному є два музеї. Один з них розміщений у середній школі, завідуюча музеєм – Турська Юлія Володимирівна. Музей є центром краєзнавчої, просвітницької та пошукової роботи, важливою ланкою виховного процесу. Йому присвоєно звання «Зразковий». Юні екскурсоводи (учні школи) проводять цікаві екскурсії за розробленою тематикою. За останні п’ять років проведено близько сорока екскурсій. В музеї представлені експозиції за такими напрямками: найдавніший період в історії селища, предмети побуту наших предків, історія місцевих підприємств (цукрового і спиртового заводів), історія школи, Велика Вітчизняна війна та ін. При цьому музеї діє група « Історія та ми», яка проводить пошукову роботу та підтримує зв’язки з ветеранами: Дубровським П.Г., нагородженим орденом Червона Зірка, орденом Слави III ст., орденом Вітчизняної війни та іншими бойовими нагородами. Рада музею систематично та регулярно випускає стіннівку «Вісник музею», серед яких особливо цікавими за змістом та естетичним оформленням є: « Недоспіване… (присвячена воїнам – визволителям селища Червоного), « Щоб звучали струни вашої душі» (приурочена історії вчительської династії Бачинських), « Його поцілував Бог, мабуть…» ( присвячена акторській творчості В. П. Цимбаліста), А інший музей присвячений історії цукрового заводу, завідує цим музеєм Ківгило Неля Федорівна. Тут зібрані цікаві матеріали з історії виникнення цукроваріння на Україні та у світі, велика експозиція про історію заводу та авіомайстерень, матеріали про минувшину сімї Терещенків, сім’ї першого цукровара Сича Івана Марковича, стенди, які розповідають про буремні роки революції та громадянської війни, про роки Великої Вітчизняної війни та мирну працю в повоєнний час працівників заводу. Про красу селища та його околиць, про його трудолюбивих людей пише вірші місцева жителька, поетеса Дюсенбаєва Л.І. та Лисюк А.- заступник голови Київської облпрофради.

історія поселень андрушівського р-ну історія Нехворощ Андрушівського району історія Крилівка Андрушівського району історія Андрушівського району історія Корчмище Андрушівського району

Історія села Борок Андрушівського району Житомирської області

Це селище розміщене біля соснового лісу, від того й пішла назва. До 1923 року воно було у складі Котелянської волості. Розташоване за 14 км на північ від районного центру та за 6 км від залізничної станції “Степок”.

Засноване селище було в другій половині XIX століття як німецька колонія.

Село Борок колишні коростишівські партизани згадують як надійну базу поповнення загону вірними людьми.

Лісник Карнаухов, в перші місяці війни, будував землянки для партизанів, заготовляв продукти. Та зрадник видав його поліції. Карнаухов загинув у катівні коростишівського гестапо. Зараз село списане з обліку.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”

історія Крилівка Андрушівського району історія Гальчин Андрушівського району історія назви міста андрушівки історія антопіль Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну

Історія села Городище Андрушівського району Житомирської області

В часи Київської Русі городищами звалися поселення, укріплені валами і ровами. Багато їх було спалено, зруйновано і знищено нападами кочівників. Не дивно, що після монголо-татарської навали зруйновані поселення, пожарища та руїни звалися городищами. На цих місцях зводилися нові поселення, а їх називали по-старому – Городищами. У нашому районі було кілька таких (фортець): Котельнич, Китайгородок, Городище, Нехворощ, Андрушівка та інші, багато з яких невідомі. А створювали такі городища тому, що неспокійні були часи. Таким чином, мирні хлібороби і ремісники захищали свою країну – Київську Русь. Село Городище підпорядковане Міньковецькій сільській раді. До 1923 року воно було у складі Бровковецької волості Сквирського повіту. На початку XIX століття село належало поміщиці Антоніні Цетисовій. В 1856 році придбав маєток Діонисій Рильський. В селі діяло 5 повітряних млинів, 2 кузні, церковна школа грамоти. Церква Дмитрівська, дерев’яна, збудована у 1799 році. В селі у 1850 році жило 398 жителів у 54 дворах; у 1900 році – 1305 жителі; а в 1941 – 1042 жителі в 257 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Камені Андрушівського району історія Старосілля Андрушівського району історія Стара Котельня Андрушівського району історія Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну

Історія села Любимiвка Андрушівського району Житомирської області

Поселення знаходилось поблизу границь, але його захищали рукотворні Змієві вали. При надходженні звістки про напад ворогів, у цьому поселенні негайно збиралися на березі річки Унави, на підвищенні, де беруть початок річки Ірпінь і Здвиж, старійшини навколишніх поселень на раду. Вони вирішували, де прийняти бій з ворогом. Сюди ж підходили дружини, відбувалось вербування чоловічого населення у дружини, які йшли захищати свої поселення. Від слова «вербувати» і пішла назва цього поселення. До 1923 року село Вербів входило до складу Київської губернії, Білоцерківського повіту Сквирівської волості. Поселення засновувалось в ХІІ столітті і було спалене монголо-татарською ордою. Поступове відродження села почалося з ХV ст. В той час це був невеличкий хутір, який носив назву «Половецьке». Перші поселенці, – сім’я кріпака, яка втекла з кріпацтва – феодального гніту. Поступово хутір зростав. Великі ліси оточували хутір. Колись в селі були гуральня і цегельня. Спочатку землі цього поселення належали поміщику Еразму Михайловському, а з середини ХІХ ст. – шляхтичам – Казимиру Вікентійовичу Цивінському, землі було 3344 десятин, 277 душ селян; Казимиру і Владиславу Леонтійовичам Казимірським належало 572 десятини землі і 76 душ селян; Генріху Івановичу Турчевичу належало 208 десятин землі і 18 душ селян. Церква мала 37,5 десятини землі. Приходська церква, названа в ім’я Святителя Миколая, кам’яна, побудована в 1810 році на місці попередньої, дерев’яної.Пізніше землі села купив поміщик Щабанський (родом з Австрії). Йому також належали землі сіл Яроповичі, Степок, Корчмище та інші. Населення села брало участь у війні з Польщею 1648 -54 рр. і гайдамаками (1763 р.). Перед революцією в селі була церковно-приходська школа, було 6 шинків. З 1963 року Вербів став називатись Любимівка. Село розташоване за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. Перші відомості про село датовано ХVІІІ століттям. Уродженцями села є український радянський письменник В.С.Кучер (1911-1967) та Герой Соціалістичної праці М.Т.Северенчук. До складу села Любимівка зараз входить селище Зелений Гай (з 1960 р.).У 1941 році в Зеленому Гаю проживало 338 жителів в 75 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Котівка Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району історія Ярешки Андрушівського району історія Малі Мошківці Андрушівського району історія сіл андрушівського р-ну житомирської обл

Історія села Яроповичі Андрушівського району Житомирської області

Відомо, що на горі, яка й досі піднімається серед рівнин, стояв красивий і величний замок князя Ярополка. Владика часто сюди повертався з походів, бо дуже любив цю місцевість. Багато походів зробив князь. Чимало воїнів мав у себе в дружині – хоробрих, дужих богатирів. Та найбільше князь любив людей, які приходили до нього з околиць великого замку, тому що мали вони красну вроду і велику силу. Таких князь Ярополк вважав справжніми воїнами. Вони ж, в знак поваги до князя Ярополка, називали себе ярополківцями. А через багато років за горою, що лишилась від замку, виросло велике поселення. Люди дали йому ім’я хоробрих воїнів Ярополка, назвавши Ярополковичі, а згодом трохи змінилась назва населеного пункту і стала Яроповичами. Раніше село називалось по-різному: Ярополча, Яроповці, Ярополковиці. Село розташоване у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. В 1864 році в Яроповичах проживало 1670 чоловік; в 1740 році було56 дворів. До 1858 року більша частина Яропович належала Тіту Трщецяку, який в 1859 році продав маєток Сігізмунду Антоновичу Котюшинському, за вийнятком деякої частини земель, які були виділені внукам Трщецяка Комарницькій і Юркевичевій. Але незабаром Котюшинський побудував цукровий завод і заборгував, тому маєток перейшов до його кредиторів. Потрібно згадати, що в 1855 році в Яроповичах було декілька панів, яким належала певна частина землі цього села, а саме: Тіт Карлович Трщецяк мав землі 8068 десятин, кріпаків 507 душ.Ієронім Мікецький відповідно 572 десятини землі, 31 душу кріпаків. Василь Ярмолович – 111 десятин, 17 душ. Три брати Клюковські – 3 десятини, 10 душ. В 1736 році Яроповичі належали Станіславу Тища – Биковському, а через 4 роки були під опікою судді Київського Нітославського; в другій половині 18 ст. він записав (з 1757 р.) Ходарківському домініканському монастирю. Церква споруджена в ім’я великого мученика Дмитра, дерев’яна, побудована в 1851 року. Попередня церква була зведена в 1739 році. Потрібно нагадати, що Яроповицький цукровий завод згорів в роки Великої Жовтневої соціалістичної революції (в 1919 році). Яроповичі – батьківщина героя Соціалістичної Праці Л.А. Любченко, кандидата історичних наук А.В.Калиниченка. Біля с.Яроповичі бере початок річка Ірпінь. Вона протікає на територіях Андрушівського і Попільнянського районів Житомирської області та по територіях Фастівського, Києво-Святошинською та Вишгородською районів Київської області. Довжина річки Ірпінь 162 км., площа басейну 334 км2.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Мостове Андрушівського району історія Мала П’ятигірка Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну історія селищ андрушівського р-ну історія Камені Андрушівського району

Post Navigation