Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Search Results for: “Історія Яроповичі Андрушівського району

Історія Андрушівського району

На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.

історія Андрушівщини історія Жерделі Андрушівського району історія Волиця Андрушівського району історія Бровки Перші Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району

Advertisements

Село Яроповичі, Андрушівський район

ЯРОПОВИЧІ — село, центр сільської Ради. Розташовані у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра), за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир — Сквира. Дворів —675. Населення — 1986 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу ім. Я. М. Свердлова, за яким закріплено 4031,8 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3362,9 га орної землі. Провідними сільсько­господарськими культурами є пшениця, ячмінь, цукрові буряки, кормові культури. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. В господарстві є млин, механічна і деревообробна майстерні, пилорама.
В селі міститься також відділок Андрушівського бурякорадгоспу.
Працюють середня школа, де 22 педагоги навчають 333 учнів, будинок культури з залом на 600 місць та з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,2 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, дитячий садок, відділення зв’язку, ощадна каса, побутова майстерня, 7 магазинів.
Партійна організація (створена в 1925 році) об’єднує 34 комуністи, дві комсомольські — 92 члени ВЛКСМ. Комсомольський осередок у селі виник 1921 року.
За самовіддану працю 76 трудівників села нагороджено урядовими нагородами, в т. ч. вчительку X. А. Бойко — орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора, тракториста Й. Е. Ковалевського, бригадира тракторної бригади А. І. Більмовича та колишнього директора школи О. Г. Бойка — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1740 року.
В січні 1918 року встановлена Радянська влада. Перше колективне господарство — ТСОЗ організовано восени 1927 року.
Під час Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 405 жителів села, з них 190 — загинуло, 202 — нагороджено орденами й медалями, в т. ч. В. X. Бабича — орденом Леніна.
1962 і 1965 років на двох братських могилах воїнів-визволителів Яроповичів споруджено пам’ятники.
1967 року в центрі села встановлено пам’ятник В. І. Леніну.
Яроповичі — батьківщина Героя Соціалістичної Праці Л. А. Любченко, кандидата історичних наук А. В. Калиниченка.
На околиці села виявлено городище — залишки давньоруського міста Ярополча, згаданого в літопису під 1160 роком.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

населенні пункти Андрушівщини економіка села Яроповичі Андрушівського району видатні земляки села Яроповичі Андрушівський район село Яроповичі Житомирська область звідки пішла назва села Яроповичі

Історія села Нехворощ

Інша легенда про походження назви села доводить, що назва «Нехворощ» походить від назви рослини нехворощ, зарослі якої були в тих місцях. На кінець XVIII століття Нехвороща фігурує як королівське містечко, якому належали привілеї, які мали сприяти подальшому зростанню і розвитку селища. Ці привілеї були встановлені 17 лютого 1792 року зазначалось, що містечко має герб. Це був кольоровий малюнок круглої форми: у синьому полі осідланий коричневий кінь і коричневе дерево, по небу пливуть білі хмарки, внизу зелена трава. Але містечко не набуло відповідного адміністративного статусу і занепало. В архівних документах, датованих XIX ст. вже зустрічається не містечко, а село Нехворощ. В Нехворощі в 1887 році на кошти прихожан була збудована церква в честь ікони Казанської Божої Матері. З встановленням радянської влади було припинено богослужіння в церкві , а приміщення рішенням сільської сади було передано під клуб. Зараз в церкві відновлено богослужіння. Радянська влада в селі була встановлена в січні 1918 року. Під час громадянської війни в навколишніх лісах діяв партизанський загін. Деякий час перебував штаб Першої кінної армії під командуванням Будьонного. Час голодомору для нехворощанці був таким же важким, як і у більшості сіл України. Колективізація в селі, як і у інших регіонах України, супроводжувалася свавіллям та жорстокістю владних структур. Пік репресій припадає на 1937 -1938 роки. «Ворогів» народу знаходили найчастіше серед одноосібників та тих, що не бажали усуспільнювати особисте майно. Серед них був Белявський Іван Павлович, який народився у 1913 році в м-ку Нехворощ, Андрушівської волості., Житомирського повіту, Волинської губернії. Він був за національністю поляк, робітник торфорозробок. Проживав у Нехворощі. Заарештований 4 серпня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ ( Польська організація військових). За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 7 жовтня 1938 р. розстріляний 10 жовтня 1938 року.Реабілітований у 1957 році. Буняк Хрисанф Макарович, 1911р.н.циган, неписьменний, без певного місця праці та проживання. Заарештований у м-ку Нехворощ 8 квітня 1938 року. Обвинувачувався за ст.. 54-1а КК УРСР. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обл.. від 3 жовтня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1989 році. Веселовський Іван Миколайович1897 року народження, який народився в м-ку Нехворощ Андрушівської вол, Житомирського пов., Волинської губ. Поляк, письменний, лимар лісодільниці смт. Андрушівка, Андрушівського р-ну, Житомирської обл.. Заарештований 23 квітня1938 року. Обвинувачувався у причетності до ПОВ. За постановою трійки при УНКВС по Житомирській обвід 25 вересня 1938 року розстріляний 4 жовтня 1938 року. Реабілітований у 1957 році. Під час колективізації було утворено колгосп « За врожай» і пізніше він став основою для трьох колгоспів: ім. Щорса, 20-річчя Жовтня, 2-га п’ятирічка. Славні героїчні подвиги нехворощанці повторили і в роки Великої Вітчизняної війни. З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролись з німецько-фашистськими окупантами на фронтах війни. З них 175 воїнів нагороджено орденами і медалями Радянського Союзу. Серед учасників війни відоме ім’я Героя Радянського Союзу – підполковника авіації Козлова Йосипа Дмитровича, який народився в с. Нехворощ 12 лютого 1904 року. В роки війни відважний пілот здійснив 257 бойових вильотів на бомбардування і штурм ворожих позицій. Указом Президії Верховної Ради від 13 березня 1944 року йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він також нагороджений багатьма орденами і медалями, серед них орден Леніна, Бойового Червоного Прапора, Олександра Невського, два ордени Червоної зірки та іменні нагороди.(« Герои Советского Союза. М. 1987 г., том 1.) З 10 липня 1941 року 335 жителів села боролися з німецько – фашистськими окупантами на фронтах війни. На території села та в навколишніх лісів діяла партизанська група І.Д. Богорада Під час окупації було розстріляно німцями 13 мирних жителів. Визволяли село бійці 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ф. Ватутіна. 147 чоловік полягли смертю хоробрих за батьківщину. В 1945 році та в 1965 році на братських могилах загиблих воїнів – визволителів Нехворощі споруджено пам’ятники. Не заростає травою стежка до цих могил. На них завжди полум’яніють свічками пам’яті квіти. На полі біля Нехворощі довгий час був польовий військовий аеродром. Після вигнання загарбників в грудні 1943 року на цьому аеродромі деякий час базувалась авіачастина (винищувально – штурмовий авіаційний корпус) Командиром цього корпусу був Герой Радянського Союзу, відомий на весь світ військовий льотчик, генерал Каманін. Він один з семи перших героїв Радянського Союзу, який брав участь у спасанні челюскінців. З 1884 року в селі працює церковно-приходська школа. Зараз це Нехворощанська школа I –III ступенів. В ній навчається 171 учень, їх навчають 17 учителів. У 2004 році відкрито нове приміщення школи. Сільськогосподарські угіддя колгоспу передані в користування СТОВ «Дари ланів». В приміщенні сільського клубу є музейна кімната історії села, яка створена під керівництвом П.Палій, а при школі, в кабінеті історії, є куточок історії рідного краю, створений вчителем історії Козак Л.І. Серед видатних людей, уродженців села Нехворощ, є Гладкий Микола Дмитрович ( 1890 -1942 ) український поет, перекладач, вчений – мовознавець.На думку доктора філологічних наук, професора М. В. Никончука, який вивчав наукові праці братів Гладких, зокрема описи «Нехворощанського діалекту», батьківщиною М. Гладкого є село Нехворощ. Підрісши, навчався в Харкові, в 1910 році переїхав до Житомира. Є всі підстави вважати, що навідуючи родичів своєї дружини, Вероніки Морозівни, М. Гладкий не раз бував у селі. Друкувався в журналах « Світло», «Маяк», календарі «Розвага» та ін. Автор поетичної збірки « На війні та в неволі» ( видана в 1917 році під час перебування в австрійському полоні в Зальцведелі), «Практичного курсу української мови» ( перше видання здійснено у Житомирі в 1918 році ) ряду словників і посібників з правопису, книжок «Наша газетна мова» (1928) « Мова українського письменництва» (1930). В 1937 році був репресований, помер в 1942 році в місті Красноярську.

історія Андрушівського району історія Забара Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району історія Степок Андрушівського району історія Яроповичі Андрушівського району

Невідомі сторінки минулого с. Городківки, Андрушівського району

Село Городківка Андрушівського району знаходиться на порубіжжі Житомирщини й Вінниччини. Воно розкинулося на правому березі річки Гуйви, яка утворює тут чергу похилих берегів, а під селом розливає води широкого ставу. Село не згадується в жодному літописі, в його теперішній назві сучасний обиватель навряд чи знайде відгомін історичних подій. І лише вулиці села, його кутки, рівнини і діброви, неглибокі виломи Гуйви залишаються вічними німими свідками його загадкової минувшини. Вихори подій ХХІ століття назавжди відносять від нас трагічні сторінки історії Городківки, на яких закарбовані біль, кров і потрясіння його жителів.
Історія поселення, яке було на місці нинішнього села, оповита переказами. За одним із них, воно вже існувало в добу Київської Русі і мало назву Китайгородок. Городище було обкопане ровом, сліди якого збереглися до нашого часу. Стіни з частоколу обплітали лозою, яку тут називали китою. Звідси й назва – Китайгородок. Мабуть, у другій половині ХІХ століття цей переказ чув і Л.Похилевич, якому назва нашого Китайгородка стала відомою „по преданию местных жителей”.
Відомим є також переказ, почутий жителями села в другій половині ХІХ століття від односельчанина Є.Івановського – польського мемуариста й історичного публіциста, який мав старовинний архів, що містив важливі відомості про минуле околичних земель. На протязі життя кількох поколінь він передавався з уст в уста і засвідчує людську гідність та нескореність наших пращурів.
Після поневолення нашого краю монголо-татарами жителі Китайгородка були в околиці єдиними, хто відмовлявся платити данину. Тоді загін розлюченого баскака зігнав їх у тій частині села, яка тепер називається Голиші, і безжально порубав. Людська кров текла до річки Гуйви. Ті з людей, що вціліли, від жаху повтікали жити в сусідні села. Відтоді Китайгородка не стало.
Перші історичні відомості про Великі Жерделі (таку назву мало село) за часів литовського панування на українських землях подає Е.Руліковський (1825-1900 р. р.), учений-історик Правобережної України. Він стверджує, що село називалося так сотні літ. Першими відомими його власниками стала родина Лозовіцьких з Брестського повіту Литви, де володіла родовими Лозовицями. За „криваві вислуги”, тобто за бойові, заслуги Лозовицькі одержали від великого литовського князя простір землі вздовж річки Гуйви, межуючий, з одного боку, з Гальчином (нині Бердичівського району, а з другого – з Білопіллям (тепер Козятинського району Вінницької області). На цій території знаходилося шість сіл, серед них були Велика Звиняча і Мала Звиняча, Малі Жерделі (тепер с. Жерделі) та Великі Жерделі, які стали резиденцією землевласників.
Навесні 1482 року велика татарська орда на чолі з кримським ханом Менглі-Гіреєм за намовою московського князя Івана ІІІ Васильовича вчинила похід на Київщину, захопила і зруйнувала Київ, потім кілька літ безборонно пустошила Поділля і Волинь. Як зазначав М.С.Грушевський, спустошення було далеко гіршим, ніж за часів Батия. Вся Україна наповнилась невільницьким плачем.
У перший же рік татарської навали всі шість сіл, що належали Лозовіцьким, зазнали спільної долі разом з цілим краєм. Населення було винищеним або забраним в полон, а села перетворилися в „селища”, тобто порожні місця колишніх сіл.
З того часу Лозовіцькі ніколи не поверталися в українські землі з Литви. Разом з Великими Жерделями, спаленими руками нападників, пішов з димом і їх дім, а з ним – грамоти і надання, що служили їх родині.
З того часу майже 130 років село було безлюдним і здичавілим, стоячи обабіч Чорного шляху , яким користувалися татари для нападів на Західну Україну й Польщу. Лозовіцькі не переймалися відродженням життя в селі, його заселенням. Та, не зважаючи на це, ця земля стала ареною запеклої боротьби за право нею володіти.
Нелюб Гринковіч-Лозовіцький просив польського короля Олександра, який був одночасно й великим литовським князем, підтвердження на право володіння спадщиною вздовж річки Гуйви і, одержавши королівський привілей, записав цю спадщину на свого сина Лукаша.
Водночас житомирські шляхтичі накинули оком цей „дикий степ” і стали його захоплювати. Лукаш Лозовіцький був сучасним королівським дворянином і перебував на службі. Дізнавшись про те, що його порожню спадщину вже прибрано до рук, він звернувся зі скаргою до польського короля Сигізмунда І, який, уважно вивчивши справу, видав присуд, аби власність повернули господареві. Проте й надалі ті порожні простори землі продовжували бути лише номінально успадкованою власністю.
У 1545 році проводилася ревізія Житомирського замку. Ревізори біскуп Хвальчевський і Лев Потей викликали всіх землевласників, які межували за стіною житомирського уряду, щоби ті вказали межі своїх земель. Багато поміщиків не з’явилися на цей виклик, в їх числі був і Лукаш Лозовіцький, який тоді був на господарській закордонній службі. Тож ревізори розсудили, що ці землевласники або ж загинули від татар, або вмерли, не залишивши нащадків. Власність їх, як не успадковану спадщину, записали до реєстру Житомирського замку. Повернувшись до краю з-за кордону, ображений Лукаш подав скаргу про захоплення своїх земель королеві Сигізмунду Августу, і той у 1547 році наказав повернути „шість порожніх селищ” Лозовіцькому.
Син Лукаша Лозовіцького, Андрій, виконував особливі доручення польського короля Стефана Баторія. Іноді він звертався за допомогою до запорозьких козаків. Ставши спадкоємцем Великих Жерделів, він пустив їх за правом застави за 30 кіп литовських грошей Ф.Тишкевичу.
З новим власником села багато літ ворогував сусідній князь з Котельні Кирик Ружинський. Він походив з литовського князівського роду, що оселився на Волині й Київщині. У 1585 році перебував на Запорозькій Січі, брав участь у поході запорожців проти татар (М.С.Грушевський вніс його до списку українських гетьманів за 1585 рік разом з Михайлом Ружинським). У 1594-1596 роках під час повстання С.Наливайка очолював передовий загін польських військ, який вів бої проти повстанців на Київщині. Колишній козацький ватажок горів бажанням помститися козакам за те, що ті збунтували і покозачили Паволоцьку волость, де були його маєтки. У квітні 1596 року його загін був розбитий військами С.Наливайка і запорозького гетьмана М.Шаули під Білою Церквою. Вчасно наспів С.Жолкевський з допомогою і виручив К.Ружинського з біди.
У ті часи чвари між панами, князями супроводжувалися нападами, розбоями і грабунками, що були їх буденними справами. Тому й К.Ружинський силоміць захопив усю територію шести пустих сіл і на посаді давніх Великих Жерделів побудував містечко, посадивши там кілька десятків своїх підданих. У невеликій новій колонії він збудував маленький замок і забезпечив охорону жителів. Наспіх закладене містечко володар і назвав відповідно – Скоргородком.
Звичайно, К.Ружинський був людиною своєї епохи, коли справедливість нерідко визначалася силою. І хоч поява Скоргородка була утвердженням його сили і заможності, проте саме він першим на протязі сотні літ став відроджувати життя на місці Великих Жерделів, яке вже стало урочищем.
Та невдовзі поселення і замок, так швидко створені, зникли, тому що Ф.Тишкевич також силою відібрав власні володіння, населення розігнав, а замок знищив.
Олександр Лозовіцький, син Андрія, якому від батька перейшла спадщина, по суті згубна, загублена у дикому степу, постарався якнайшвидше її позбутися. Тому він у 1608 році продав її Іванові Бжозовському. Та над цією землею ніби навис фатум. Її долею ніхто не хотів перейматися. Невдовзі вона була перепродана Єжему Завіши, а той у 1610 році продав її за 12 тисяч золотих княгині Софії Ружинській.
С.Ружинська була дружиною Романа Ружинського (1575-1610), нащадка вже названого відомого роду, великого землевласника, політичного авантюриста. Він був командувачем загонів Лжедмитрія ІІ. Весною1608 року очолював військо, яке складалося з 4 тис. поляків і 3 тис. запорозьких козаків. Тоді ж між Орлом і Болховим він двічі розбив і розсіяв царську рать, керовану Д.Шуйським і В.Голіциним. У 1609-1610 роках брав участь у поході польських військ на Москву. У квітні 1610 року його не стало.
Того ж року молода вдова пустила Скоргородок правом застави Гельжбеті Халаїмовій. До речі, незабаром, 20 січня 1611 року, вона віддає в посесію на 3 роки і село Жерделі (колишні Малі Жерделі).
На той час село вже було заселеним. На території колишнього Скоргородка піддані селяни по-новому забудовувалися, по-новому розробляли ниви. І назвали село Городком. Цікаво, що так і донині називається центральна частина Городківки.
Мешканці села жили в халупах. Вирощували пшеницю, жито, просо, овес, гречку, горох. З овочевих культур садили капусту, цибулю, ріпу, пастернак, буряки. На подвір’ях була птиця: гуси, качки, кури. Займалися бортництвом, у річці Гуйву ловили рибу („селедці”). Мали коней. Останнє вказує на те, що городківчани не були зовсім убогими. Адже в той час звичайного робочого коня можна було виторгувати на базарі в Котельні за сорок польських золотих, клячу – за тридцять. Засвідчує це, а також говорить про те, що в селі було немало жителів, судова справа від 01. 01. 1611 року. У ній пані К. Вільжина позивається до Г.Халаїмової за те, що за наказом останньої урядник Ст. Крюковський зі слугами і жителями Городка наїхав на ґрунти й сіножаті К.Вільжиної в с. Гальчин. Урядник зібрав кількасот (!) возів у Городку, на яких селяни перевезли до села награбованого сіна гальчинської власниці та її підданих у загальній кількості 580 возів.
Ця судова справа є унікальним історичним документом – документальною писемною згадкою про сучасну Городківку, яка переносить на 113 років назад свідчення „Історії міст і сіл Української РСР. Житомирська область” про те, що село відоме з 1724 року.
Інтерес до історії села поглиблює ще інший, не менш важливий документ, – протестація (скарга) до Житомирського гродського суду за 6 лютого 1635 року пана Яна Замойського, власника містечка Вчорайшого і села Лебединці, який скаржиться на „урожоних” братів Валер’яна і Марка Халаїмів, які „мають право на добро” (тобто на власність) села Халаїмгородок від княгині Софії Ходкевич (таке прізвище мала С.Ружинська після повторного шлюбу). Ми приходимо до думки, що це були сини Г.Халаїмової. Він скаржиться на них за те, що ті „ґвалтівним способом” привласнили ґрунти, луки, сіножаті й ліси, що належать Вчорайшому й Лебедицям, переступаючи окреслені халаїмгородські границі. Віхами цих меж були: Чорний шлях, який тут називали ще Коломийським, Лебедине озеро і Пробита могила.
Отож, Валер’ян і Марко Халами були синами свого часу: коли відчували більшу силу, то грабували слабших, роблячи набіги на їхню маєтність.
У цій протестації село називається Халаїмгородком, тобто матеріалізується твердження Е.Руліковського про те, що Халаїми нав’язали своє прізвище Городку. Це був неадекватний вчинок шляхтичів у період „прізвищної революції”, коли все відбувалося навпаки: власник населеного пункту зазвичай позначав своє прізвище від його назви. Більше того: цей документ уточнює припущення історика про період перейменування Городка на Халаїмгородок. Він пов’язував цю подію з першою половиною XVІІІ століття, коли нащадки колишніх заставників Халаїмів повернулися до опустілого села і, узурпувавши титул спадщини, почали суперечку, а потім і судовий процес з новими власниками – згасаючою родиною Конецпольських. І лише в 1744 році, коли Халаїмгородок було присуджено останнім, Халами відступилися від села.
І, нарешті, з протестації ми дізнаємося, що Чорний шлях проходив між сучасними Городківкою і Лебедицями.
Вчинки Халаїмів не свідчать про їх розбишацький норов: так поводила себе тогочасна шляхта, бо хто відчував більшу силу, той намагався отримати і більшу власність будь-якими засобами і способами. Брати недовго володарювали в селі, бо княгиня С.Ружинська незабаром продала його київському воєводі Т.Замойському.
Під час національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Б.Хмельницького околиця Халаїмгородку була шляхом, де воюючі сторони кілька разів вели наступ. Так, у травні 1649 року тут проходило стотисячне військо Б.Хмельницького і його союзників татар у напрямі на Бердичів, а потім на Старокостянтинів. Це був відомий Зборівський похід, перемога в якому ще вище піднесла славу українського гетьмана як великого полководця.
Під час Хмельниччини село не раз зазнавало грабунків підрозділів польської армії, каральних набігів шляхетських загонів. Багато мешканців Халаїмгородка було знищено, ті ж, хто залишилися живими, розбіглися, покинувши рідні домівки. Село стало порожнім і здичавілим. Е.Руліковський зауважує, що в запису за 1683 рік стверджується, що, поряд з Халаїмгородком, такою була доля всіх сіл біля Ружина і Паволочі.
Щоб уявити тогочасну картину жахливого стану і вигляду нашого краю, звернемося до спогадів С.Величка, відомого українського літописця: „ Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького мов би друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я … в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: „Хто вони?” Надивився я того всього … порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею, бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!”
І лише близько 1700 року століття знелюдніле село стало поволі заселятися.
Так протягом своєї багатовікової історії воно, як міфічний птах Фенікс, не раз умирало й знову оживало, змінюючи свою назву. Востаннє воно відродилося після Великої Вітчизняної війни і в 1946 році було перейменоване в Городківку, зберігши в імені своїм коріння, що сягає глибокої давнини.

Література:

1. Похилевич Л.И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. – Біла Церква: Видавець О.Пшонківський, 2005. – С. 226.
2. Slownik geograficzny Krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – Warszawa, 1880. – T. 1. – S. 540.
3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ – Львів, 1913. – С. 172.
4. Eu –go Heleniusz (Iwanowski E.) Listki wichrem do Krakowa z Ukrainy przyniesione. – T. 3. – Krak?w, 1902. – S. 254.
5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ – Львів, 1913. – С. 523.
6. Там само. С. 212.
7. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – С. 139.
8. Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року. Підгот. до вид. А.М.Матвієнко, В.М.Мойсієнко. – Житомир, 2002. – С. 29.
9. Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. – К., 1973. – С. 143.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського р-ну Житомирської обл..)

історія сел андрушівського р-ну житомирської обл історія Жерделі Андрушівського району історія Червоне Андрушівського району історія Яроповичі Андрушівського району походження міста андрушівка

Історія села Тарасівка Андрушівського району Житомирської області

Довгий час село називалось Слобідкою. Його жителі розповідають, що першими поселенцями тут були заробітчани. Так і жили кожен собі із своїм горем, у найми ходили найматись.

Одного разу зупинився в селі подорожній дід Тарас. Добрим і мудрим був і відразу привернув до себе увагу розумними і мудрими словами. Дід Тарас побачив, що жителі Слобідки не дружні, живуть кожен сам по собі. Став закликати до згуртованості.

Люди послухали діда Тараса і почали допомагати один одному: разом і свята святкували, полювати в ліс разом ходили. Знали тепер, що гурт – велика сила, якій не страшні ніякі труднощі.

І коли Слобідка збільшилась, розрослась, люди вирішили село назвати Тарасівкою в честь людини, яка здружила їх. Відшуміли в безвість віки, але назва села залишилася старою – Тарасівка.

Село Тарасівка розташоване за 9 км від районного центру та за 13 км від залізничної станції Яроповичі.

До 1923 року село Тарасівка входило до складу Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині XIX ст. село належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського.

В другій половині XIX ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В 1864 р. в селі проживало 120 жителів. А в 2001-му – 92 жителі, з них 46 чоловіків і 46 жінок.

Радянська влада в селі встановлена в січні 1918 року. В с. Тарасівка був організований колгосп ім. Кірова в 1930 році. В склад колгоспу входило 48 господарств, а членів колгоспу було 96 чоловік.

Землі він мав 364 га, в тому числі ріллі – 320 га, сіножатей 34 га й інших угідь- 10 га. Першим головою когоспу ім Кірова в післявоєнний період (в 1944 р.) був обраний Пашинський Олександр Олександрович.

З часом, в 1950 році, колгосп ім. Кірова був об’єднаний із зарубинецьким колгоспом ім.Молотова і був названий ім. Молотова.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”

історія населенних пунктів андрушівського р-ну житомирської обл історія Городище Андрушівського району історія Крилівка Андрушівського району історія Андрушівка історія селищ андрушівського р-ну

Історія смт. Червоне Андрушівського району Житомирської області

Це старовинне селище. Про нього людська пам’ять зберігає багато цікавих легенд. Зокрема і про назву населеного пункту. Найбільш правдоподібна легенда, на мою думку така:

“На території Червоного колись відбувалися великі ярмарки раз в місяць, а також базари (2 рази в місяць). А продавали – червоні тканини. В ярмаркові і базарні дні вся площа розцвітала, мов макове поле. З’їзжджалися на ярмарку купці з далеких міст.

Одного разу на ярмарок вперше приїхав великий знаменитий купець. Коли він наблизився до площі, зупинився вражений: сонце вигравало на червоних оксамитах, шовках, інших тканинах.
– Ого, яке червоне! Вигукнув голосно знаменитий гість.

З того часу селище почали називати “Червоним”.

Селище Червоне розташоване на річці Пустоха (притока Гуйви), за 15 км на південний захід від районного центру та за 19 км від залізничної станції Чорнорудка. До 1923 року селище входило до складу Солотвинської волості Житомирського повіту Волинської губернії.

Побудована церква в ім’я святого і чудотворного Миколая в 1877 році на кошти прихожан і поміщика Федора Терещенка та казни. Кам’яна, п’ятиголова, а попередня Кресто-Воздвиженська церква розібрана в 1877 році і перенесена в 1880 році на кладовище. До цього приходу приписана церква в ім’я Воздвиження чинного і животворящого Христа Господнього, яка знаходиться на місцевому кладовищі, зведена в 1884 році на кошти прихожан і Терещенка.

В 40-х роках XIX століття в містечку поміщиком був граф Грохольський. Після російсько-турецької війни Терещенко купив маєтки графа Грохольського.

В повітовому містечку Червоне, маючи кошти і можливості, Федір Федорович Терещенко, власник маєтку, почав весною 1909 році будувати власну аеропланну майстерню. Потрібно відзначити, що на той час Ф.Ф. Терещенко був дуже багатий. За заповітом він отримав 1/3 частину майна спадкоємців Федора Артемовича Терещенка. Йому належало майже 19 тисяч десятин землі, і 15 маєтків. За даними головної контори Ф.Ф. Терещенка його дійсний капітал становив 8.623.784 карбованців.

Аеропланна майстерня знаходилась у маєтку Червоне Житомирського повіту Волинської губернії. Недалеко від неї був і аеродром, який теж був побудований на власні кошти Федора Федоровича, і являв собою зарослу травою земельну ділянку площею 41 га.

У 1910-1915 роках Терещенко вклав безпосередньо у майстерню майже 150 тис. крб і за 720 тис. крб побудував у маєтку будинок та інші будівлі, де жили службовці, конструктори і авіатори.

В 1913 році в майстерні працювало 25 чоловік – 18 робітників і 7 службовців. Зарплата робітників становила 5 тисяч 942 крб 79 коп, а службовців – 16 тис. 519 крб.

Перший літальний аппарат у Ф.Терещенка з’явився у травні 1909 році і був виписаний із Франції. Потім Федір Терещенко вирішив побудувати аероплан своєї власної системи. До 25 грудня 1909 року був готовий літак Терещенка по типу монопланів Л.Блеріо. Після цього Ф. Терещенко в 21 рік поїхав до Франції вчитись авіаторській справі у Л.Блеріо, і 2 серпня 1910 року він склав іспит на звання пілота-авіатора. Так у м.Києві з’явився перший дипломований пілот. У 1910 році Терещенко створив пристрій для з’єднання деревяних частин аероплану. Цей прилад був запатентований на ім’я Ф.Ф. Терещенка, так з’явилася нова модель “Терещенок-2”.

У серпні 1913 року Терещенко демонстрував свій “Терещенко-3”, а наступної весни побудував нову модель – моноплан з м’якими крилами і сорокасильним двигуном.

Його п’ята модель важила лише 330 кг і мала довжину фюзеляжу 7,1 м при розмаху крил 10 м і мала нести вантаж вагою 150 кг, піднімаючи на висоту до 2 тисяч метрів. Перевага моделі полягала в тому, що була ситема самозапуску, що дозволяла підніматись авіатору у повітря без сторонньої допомоги.

З 1913 року Терещенко починає будувати аероплани на замовлення військового міністерства. Було виконано замовлень на суму 792.633 крб.

Наприкінці серпня 1915 року устаткування майстерні було відправлено до Москви. Майстерня виготовляла не тільки аероплани, а й також кулеметні установки, бомбомети й інше устаткування.

В 1916 році Терещенко продав усе евакуйоване з Червоного майно акціонерному товариству “Дукс”, яке представляло в Росії фірму А. Фармана.

Восени 1916 року з’явилася модель зовсім нової конструкції “Терещенко-7”, виготовлена у майстерні Київського політехнічного інституту під технічним керівництвом В.П. Григор’єва. Ця машина надійшла на озброєння. Це був останній аероплан для двох осіб, який розвивав швидкість до 150 км на годину. Це була найбільш досконала модель аероплана і остання машина Ф.Ф. Терещенка.

У Терещенка по контракту працювала льотчиком випробовувачем Любов Олександрівна Галанчикова.

Після Жовтневої революції Терещенко виїхав за кордон. І як знати, можливо, тут, на Україні конструкторський талант Ф.Ф. Терещенка розвинувся б до висоти великих конструкторів СРСР, таких, як Туполєв, Яковлев, Мікоян, Корольов та інших.

Уродженцем села є В.П. Цимбаліст – заслужений артист УРСР, В.Ф. Шинкарук – заслужений діяч культури, Б.Ф. Бородій – артист драмтеатру. В Червоному живе поетеса Л.І. Дюсенбаєва.

На знімку: Ф.Ф. Терещенко.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”

історія Волосів Андрушівського району історія Зарубинці Андрушівського району історія Яроповичі Андрушівського району історія Глинівці Андрушівського району історія Івниця Андрушівського району

Історія села Зарубинці Андрушівського району Житомирської області

Кажуть, що на землях, де нині розташоване село, жив заможний селянин Заруба. Він був добрим господарем і допомагав односельчанам. Після його смерті село почали називати Зарубинці. 2. Розповідають, що це діялось ще дуже давно, коли люди жили ще племенами. У дрімучих лісах поселились сміливі, волелюбні люди. Серед них був веселий, вмілий і вродливий юнак-мисливець, якого поважала вся громада. Кохав юнак дівчину із свого ж племені, але таємно любились вони, бо батько заборонив синові кохатися. Не раз батько попереджав про це сина: – Не смій волочитися за дівкою. Запам’ятай, що для тебе головне – мисливство. А як не послухаєш, то відрубаю твою голову своєю ж рукою. Але не послухав юнак батька, бо в серці юнака була така палка любов до дівчини, що не могла її згасити ніяка сила. Наступного попередження не було. Коли батько побачив сина з коханою дівчиною в парі, то не стримав своєї люті. Він зарубав сина сокирою, з якою ходив на полювання. Мертвим звалився син до батькових ніг. Після цієї пригоди люди племені залишили поселення і завжди з острахом обминали це місце – місце вбивства сина батьком. Поселилися люди недалеко від цього місця – за широким і високим валом. Згодом виросло нове поселення і назвали його Зарубинцями. Ця назва села залишилась й до наших днів. Село Зарубинці розташоване за 9 км на північний схід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Яроповичі. Село відоме з 1602 року. До 1923 року с. Зарубинці входило в склад Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині ХІХ ст. це село (разом з с. Тарасівкою) належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського. Мало село (разом з с. Тарасівкою) 3206 десятин землі. У 2-й половині ХІХ ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В селі діяло 8 вітрякових млинів, 2 кузні, було 3 крамниці і церковнопарафіяльна школа. Про Свято-Покровську Зарубинецьку церкву у візиті за 1746 рік пишеться: «…вона закладена по звичайному дозволу, ще не закінчена, покрита соломою, нема дзвіниці…» Ця церква була відновлена на місці більш древньої. В кінці 70-х років ХІХ ст. була побудована Покровська дерев’яна церква, яка є й тепер (Після кількох ремонтів). До революції їй належало 48 десятин землі. В 1900 році в селі було 1582 жителі, які жили в 238 дворах (будинках), а в 1941 році було 1885 жителів і вже 454 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Гарапівка Андрушівського району історія Зарубинці Андрушівського району історія Міньківці Андрушівського району історія Жерделі Андрушівського району історія Малі Мошківці Андрушівського району

Історія села Любимiвка Андрушівського району Житомирської області

Поселення знаходилось поблизу границь, але його захищали рукотворні Змієві вали. При надходженні звістки про напад ворогів, у цьому поселенні негайно збиралися на березі річки Унави, на підвищенні, де беруть початок річки Ірпінь і Здвиж, старійшини навколишніх поселень на раду. Вони вирішували, де прийняти бій з ворогом. Сюди ж підходили дружини, відбувалось вербування чоловічого населення у дружини, які йшли захищати свої поселення. Від слова «вербувати» і пішла назва цього поселення. До 1923 року село Вербів входило до складу Київської губернії, Білоцерківського повіту Сквирівської волості. Поселення засновувалось в ХІІ столітті і було спалене монголо-татарською ордою. Поступове відродження села почалося з ХV ст. В той час це був невеличкий хутір, який носив назву «Половецьке». Перші поселенці, – сім’я кріпака, яка втекла з кріпацтва – феодального гніту. Поступово хутір зростав. Великі ліси оточували хутір. Колись в селі були гуральня і цегельня. Спочатку землі цього поселення належали поміщику Еразму Михайловському, а з середини ХІХ ст. – шляхтичам – Казимиру Вікентійовичу Цивінському, землі було 3344 десятин, 277 душ селян; Казимиру і Владиславу Леонтійовичам Казимірським належало 572 десятини землі і 76 душ селян; Генріху Івановичу Турчевичу належало 208 десятин землі і 18 душ селян. Церква мала 37,5 десятини землі. Приходська церква, названа в ім’я Святителя Миколая, кам’яна, побудована в 1810 році на місці попередньої, дерев’яної.Пізніше землі села купив поміщик Щабанський (родом з Австрії). Йому також належали землі сіл Яроповичі, Степок, Корчмище та інші. Населення села брало участь у війні з Польщею 1648 -54 рр. і гайдамаками (1763 р.). Перед революцією в селі була церковно-приходська школа, було 6 шинків. З 1963 року Вербів став називатись Любимівка. Село розташоване за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. Перші відомості про село датовано ХVІІІ століттям. Уродженцями села є український радянський письменник В.С.Кучер (1911-1967) та Герой Соціалістичної праці М.Т.Северенчук. До складу села Любимівка зараз входить селище Зелений Гай (з 1960 р.).У 1941 році в Зеленому Гаю проживало 338 жителів в 75 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Котівка Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району історія Ярешки Андрушівського району історія Малі Мошківці Андрушівського району історія сіл андрушівського р-ну житомирської обл

Історія села Яроповичі Андрушівського району Житомирської області

Відомо, що на горі, яка й досі піднімається серед рівнин, стояв красивий і величний замок князя Ярополка. Владика часто сюди повертався з походів, бо дуже любив цю місцевість. Багато походів зробив князь. Чимало воїнів мав у себе в дружині – хоробрих, дужих богатирів. Та найбільше князь любив людей, які приходили до нього з околиць великого замку, тому що мали вони красну вроду і велику силу. Таких князь Ярополк вважав справжніми воїнами. Вони ж, в знак поваги до князя Ярополка, називали себе ярополківцями. А через багато років за горою, що лишилась від замку, виросло велике поселення. Люди дали йому ім’я хоробрих воїнів Ярополка, назвавши Ярополковичі, а згодом трохи змінилась назва населеного пункту і стала Яроповичами. Раніше село називалось по-різному: Ярополча, Яроповці, Ярополковиці. Село розташоване у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. В 1864 році в Яроповичах проживало 1670 чоловік; в 1740 році було56 дворів. До 1858 року більша частина Яропович належала Тіту Трщецяку, який в 1859 році продав маєток Сігізмунду Антоновичу Котюшинському, за вийнятком деякої частини земель, які були виділені внукам Трщецяка Комарницькій і Юркевичевій. Але незабаром Котюшинський побудував цукровий завод і заборгував, тому маєток перейшов до його кредиторів. Потрібно згадати, що в 1855 році в Яроповичах було декілька панів, яким належала певна частина землі цього села, а саме: Тіт Карлович Трщецяк мав землі 8068 десятин, кріпаків 507 душ.Ієронім Мікецький відповідно 572 десятини землі, 31 душу кріпаків. Василь Ярмолович – 111 десятин, 17 душ. Три брати Клюковські – 3 десятини, 10 душ. В 1736 році Яроповичі належали Станіславу Тища – Биковському, а через 4 роки були під опікою судді Київського Нітославського; в другій половині 18 ст. він записав (з 1757 р.) Ходарківському домініканському монастирю. Церква споруджена в ім’я великого мученика Дмитра, дерев’яна, побудована в 1851 року. Попередня церква була зведена в 1739 році. Потрібно нагадати, що Яроповицький цукровий завод згорів в роки Великої Жовтневої соціалістичної революції (в 1919 році). Яроповичі – батьківщина героя Соціалістичної Праці Л.А. Любченко, кандидата історичних наук А.В.Калиниченка. Біля с.Яроповичі бере початок річка Ірпінь. Вона протікає на територіях Андрушівського і Попільнянського районів Житомирської області та по територіях Фастівського, Києво-Святошинською та Вишгородською районів Київської області. Довжина річки Ірпінь 162 км., площа басейну 334 км2.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Мостове Андрушівського району історія Мала П’ятигірка Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну історія селищ андрушівського р-ну історія Камені Андрушівського району

Post Navigation