Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Search Results for: “Історія Міньківці Андрушівського району

Відроджується храм

Кожна людина має своє місце народження – батьківщину. Про неї вона пам’ятає все життя. Де б ми не були, де б не жили – спогади про рідний край, милий розуму і серцю, завжди будуть з нами. А ще – віра в людей, у їх чесність і щирість, у їх доброту.
Міньківці – типове поліське село, яке з трьох сторін оточене лісами. В стародавні часи люди займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Історія села, архівні матеріали не дають змоги детально відтворити часи далекої минувшини наших предків. Ця історія творилася і розвивалася спільно із загальним розвитком всієї України. Як свідчать архівні матеріали, у далекому 1851 році графиня Катерина Бержинська та парафіяни пожертвували кошти на будівництво Свято-Митрофанівської церкви в селі Міньківці. Кам’яна церква стала окрасою села, сюди йшли сельчани з радостями й бідами, тут громада вирішувала свої спірні питання. Дзвіниця при церкві була дерев’яною. У 1890 році за кошти парафіян було оновлено іконостас, а у 1893 році на пожертвування поміщика Терещенка М. О. постелено в церкві нову соснову підлогу, із західної сторони прибудовано кам’яний притвор, всередині храм розписали фарбою. Понад століття в приміщенні Свято-Митрофанівської церкви проводилися богослужіння, обряди вінчання і хрестин, з неї відправляли в останню путь померлих сельчан. Навіть під час Великої Вітчизняної війни в церкві правилася служба Божа. А от на початку 70-х років минулого століття церкву і дзвіницю зруйнували. Приміщення передали під сільську школу. В її теплих стінах малеча вчилася читати й писати, розв’язувати задачі й доводити теореми, тут звучала поезія Шевченка й Рильського. Спливали роки… Старожили села мріяли про свій храм, де можна було б поговорити з Богом. І от у 2003 році з ініціативи голови районної державної адміністрації, а нині першого заступника голови Житомирської облдержадміністрації, депутата Житомирської обласної ради Олещенка М. М. приміщення колишньої контори колгоспу передали школі, зробили там реконструкцію та капітальний ремонт. І вже у 2003-2004 навчальному році школярі сіли за парти у нових світлих класах. Уродженці села Міньківці Сафонюк Володимир Іванович, Суботенко Микола Олексійович та священик о. Павло порушили клопотання про передачу приміщення колишньої церкви церковній громаді. Монах Києво-Печерської Лаври Макарій розробив проект реконструкції церкви. Розпочалися роботи, а для їх виконання, зрозуміло, потрібні немалі кошти. Коли в приміщенні навчалися діти, то його висота була 9,5 м., а згідно проекту мала вирости до 24,5 м. Про складності реконструкції храму можна говорити багато, адже зроблено монолітну залізобетонну заливку під існуючий фундамент, монолітні «подушки» під колони, по дві на чотирьох кутах. Потім їх зв’язали між собою чотирма арками з переходом на восьмигранний конусний барабан та кільце купола. Сьогодні над церквою піднімаються казкової краси великий і малий куполи, височіє хрест. Їх монтаж проводили місцеві майстри Дацюк О. Г., Бойченко М. М. та Кондратюк А. І. під керівництвом Карнарука Петра Івановича. А роботи ці не з легких. Куполи покрили деревом і зеленою бітумною черепицею, а дах церкви – оцинкованим залізом, провели штукатурні та шпаклювальні роботи. Коли заходиш до церкви, то стає зрозумілим, що сюди вкладено вже немало коштів та праці. Стіни поштукатурені, побудовані хори, куди ведуть гвинтові сходи, пахне соснова підлога, яку стелили Кондратюк А. І та Гуцалюк В. І. – батько настоятеля храму. Територія церкви обгороджена, побудовані вхідна арка, ворота. На жаль, всі ці роботи тривають понад сім років. Для завершення реконструкції ще потрібні немалі кошти. Церковна громада, жителі та вихідці з Міньківець жертвують гроші, але їх не вистачає на завершення реконструкції храму, його розпис та придбання іконостасу. Слід зазначити, що Суботенко М. О. дуже багато допомагає церковній громаді, бо переконаний, що сельчанам потрібен храм, а Сафонюк В. І. та Карнарук П. І. організовують будівельні роботи та самі постійно працюють на будівництві. Допомагають коштами і депутати районної ради Ющинський Ю. В. та Олексюк Ю. А., лісничий Івницького лісництва Душко О. М. та лісничий Андрушівського лісництва Мельник І. О., а також Школьний І. В., Гайдай В. М. та ін. Церковна громада шанує благодійників, а місцевий священик постійно згадує всіх під час Божествених літургій, бажаючи здоров’я та довголіття.
Коли ми прийшли до церкви на Різдвяні свята, то о. Павло, віряни попросили розказати на сторінках газети всім жителям Андрушівщини, як проходить реконструкція храму, бо вже на часі – будівництво дзвіниці, проект якої виготовлено.
Активісти церковної громади, о. Павло звертаються до односельчан, вихідців з Міньківець, всіх жителів району, хто має можливість, з проханням пожертвувати кошти, які будуть використані на завершення реконструкції церкви та проведення її внутрішнього розпису, придбання іконостасу.
Лише спільними силами ми зможемо завершити відбудову святині, яка потрібна сельчанам і яка стане справжньою окрасою села.

Марія ОЛЕКСЮК

Advertisements

З історії газети Андрушівського району

Історія нашої газети надзвичайно цікава. На жаль, не збереглися її перші примірники. А називалася вона – «Соціалістичний комбінат». В редакції є копія районної газети за 22 червня 1937 року, але це вже був «Соціалістичний шлях». Виходила газета на двох сторінках тиражем 3100 примірників. Редактором був Д. Дінерштейн.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше – В. Д. Полянський. Тираж – 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети – виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік – газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. – заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше – Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора – Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки – Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку – навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям – газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.

історія населенних пунктів андрушівського р-ну історія Міньківці Андрушівського району історія Червоне Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району історія хутір Чубарівка Андрушівського району

У майстринь – невтомні руки

Сорок років тому в Андрушівці було засновано промкомбінат, пізніше він став швейною дільницею об’єднання “Полісся”, а підприємство назвали “Полісянкою”. Починалася його історія з роботи у пристосованих цехах приміщення старої райполіклініки. З роками виробництво розширювалося, зміцнювалася матеріально-технічна база. У 1984 році підприємство переселилося у новозбудоване типове приміщення.
Ветерани пам’ятають роки перебудови, коли розпайовувалось майно, робітники стали власниками акцій, а їх підприємство – тоді вже фабрика “Восход” – закритим акціонерним товариством. Сьогодні це – товариство з додатковою відповідальністю, працює з прибутком.
У нових економічних умовах виживати ставало важче: треба було завойовувати ринок, поставляти на нього конкурентоспроможну продукцію, переглянувши її асортимент, і чи не найголовніше – оснастити підприємство сучасним обладнанням. Ці завдання вже впродовж шести років разом з очолюваним колективом вирішує директор А. М. Дмитрук. Сьогодні на фабриці «Восход» трудиться понад сто швачок. Щомісяця з конвейєра сходить продукції на півтора мільйона гривень. Те, що підприємство працює з прибутком, дозволяє двічі на місяць людям виплачувати зарплату, яка складає в середньому півтори тисячі гривень. Філіали фабрики працюють у Житомирі та в с. Висока Піч. Показуючи роботу підприємства, Анатолій Миколайович похвалився новим цехом, який устатковується двадцятьма п’ятьма новими імпортними машинками (взагалі їх на фабриці понад двісті). – Це готові робочі місця в першу чергу для молоді, яка прийде до нас спочатку вчитися, а потім працювати, – розповідає директор. – Спільно з центром зайнятості ми будемо проводити в себе навчання швачок (оголошення про це ви друкували в газеті). Після двомісячного навчання у трудовій книжці робиться запис про набуту професію швачки, одразу ж надається робота. Хто прийде до нас у віці після 45 років, маючи хоч якісь навики шиття, – стажується 3 тижні і потім під керівництвом і з допомогою бригадира сідає за роботу. На запитання, чи не буває перебоїв з постачанням матеріалів, директор відповів, що їх закупляють у Білорусі, Росії. Готову продукцію відправляють постійним замовникам. На підприємстві шиють спецодяг – бушлати, жилети, куртки, напівкомбінезони. Я побувала у всіх цехах фабрики, спілкувалася із швачками, бригадирами. У приміщеннях тепло і світло. Видно, що люди дорожать роботою, яка приносить їм задоволення. Не відбувають робочий день, а проживають його на робочому місці, яке залишають з почуттям виконаного обов’язку. Одна бригада, наприклад, за день шиє 70 курток моделі середньої складності. Кожна із швачок виконує свою операцію. Розподіл замовлень, контроль за якістю і своєчасністю виконання їх веде технолог, ветеран виробництва В. М. Янівська, організовують виробничий процес бригадири. За тим, щоб машинки працювали безвідмовно, стежить наладчик швейного обладнання, знавець своєї справи В. В. Коломієць.У колективі трудиться переважно молодь, до ветеранів, як і годиться, ставляться з повагою. Плинність кадрів незначна – хіба що молоді жінки йдуть в декрет щоб згодом знову повернутися в колектив. Я залишала територію фабрики «Восход» з приємними враженнями від того, що в районі є активно діюче підприємство, яке забезпечує роботою понад сто трудівників, розширює виробництво, працює на перспективу, вносячи немалу частку відрахувань до бюджету. Історія підприємства продовжується, її сторінки заповнює своєю добросовісною працею нинішній колектив ТДВ фабрика «Восход», якому хочеться побажати успішної роботи і зараз, і на майбутнє.

Лідія Наконечна

агропромисловий комплекс Андрушівського р-ну економіка Міньківці Андрушівського району підприємства Іванків Андрушівського району галузі економіки Андрушівщини галузі економіки Городківка Андрушівського району

Історія села Зарубинці Андрушівського району Житомирської області

Кажуть, що на землях, де нині розташоване село, жив заможний селянин Заруба. Він був добрим господарем і допомагав односельчанам. Після його смерті село почали називати Зарубинці. 2. Розповідають, що це діялось ще дуже давно, коли люди жили ще племенами. У дрімучих лісах поселились сміливі, волелюбні люди. Серед них був веселий, вмілий і вродливий юнак-мисливець, якого поважала вся громада. Кохав юнак дівчину із свого ж племені, але таємно любились вони, бо батько заборонив синові кохатися. Не раз батько попереджав про це сина: – Не смій волочитися за дівкою. Запам’ятай, що для тебе головне – мисливство. А як не послухаєш, то відрубаю твою голову своєю ж рукою. Але не послухав юнак батька, бо в серці юнака була така палка любов до дівчини, що не могла її згасити ніяка сила. Наступного попередження не було. Коли батько побачив сина з коханою дівчиною в парі, то не стримав своєї люті. Він зарубав сина сокирою, з якою ходив на полювання. Мертвим звалився син до батькових ніг. Після цієї пригоди люди племені залишили поселення і завжди з острахом обминали це місце – місце вбивства сина батьком. Поселилися люди недалеко від цього місця – за широким і високим валом. Згодом виросло нове поселення і назвали його Зарубинцями. Ця назва села залишилась й до наших днів. Село Зарубинці розташоване за 9 км на північний схід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Яроповичі. Село відоме з 1602 року. До 1923 року с. Зарубинці входило в склад Ходорківської волості Сквирського повіту. В середині ХІХ ст. це село (разом з с. Тарасівкою) належало до володінь пана Антона Алоїзовича Прушинського. Мало село (разом з с. Тарасівкою) 3206 десятин землі. У 2-й половині ХІХ ст. частину землі придбав Олександр Терещенко. В селі діяло 8 вітрякових млинів, 2 кузні, було 3 крамниці і церковнопарафіяльна школа. Про Свято-Покровську Зарубинецьку церкву у візиті за 1746 рік пишеться: «…вона закладена по звичайному дозволу, ще не закінчена, покрита соломою, нема дзвіниці…» Ця церква була відновлена на місці більш древньої. В кінці 70-х років ХІХ ст. була побудована Покровська дерев’яна церква, яка є й тепер (Після кількох ремонтів). До революції їй належало 48 десятин землі. В 1900 році в селі було 1582 жителі, які жили в 238 дворах (будинках), а в 1941 році було 1885 жителів і вже 454 двори.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Гарапівка Андрушівського району історія Зарубинці Андрушівського району історія Міньківці Андрушівського району історія Жерделі Андрушівського району історія Малі Мошківці Андрушівського району

Post Navigation