Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Search Results for: “Історія Бровки Перші Андрушівського району

Історія в руїнах

Кожен будинок, як і кожна людина, має власну історію. А, може, в нього є ще й душа – не жива, звичайно, а уявна. Приміщення нашої старої школи колись належало батькам великого українського поета радянської доби М. Т. Рильського. У ньому в різні роки жив і творив Максим Тадейович. Від часу, коли там розмістили школу, спливло не одне десятиліття. В ній пройшли тисячі неповторних шкільних уроків, звідси пролягли в майбутнє незліченні дороги сільських випускників. Постаріла школа і залишили її напризволяще. Душа її сьогодні роздерта, спаплюжена і спалена руками невігласів, для яких не існує нічого святого, хто заради свого – “мені знадобиться” – трощить і нищить історичну пам’ятку. Такі забувають, що у людини, яка не пам’ятає свого минулого, немає майбутнього. Щоб зберегти пам’ять про стару школу, давайте проведемо останню, уявну екскурсію її класами. Місцеві жителі і ті, хто проїжджав мимо, захоплювались неповторністю та красою споруди – це був найкращий будинок у нашому селі. Сьогодні всі жахаються того, що в минулому гордо звалось школою, яка була центром освіти для дітей з навколишніх сіл – Бровок Перших, Ярешок, Грушок, Городищ, Василівки. Колись величні, дбайливо пофарбовані сходи в світлі ранкового сонця ніби піднімались увись, робились вищими, ведучи учнів до вершини знань.. Сьогодні, завалена уламками битої цегли та пляшок, школа ще пам’ятає, як несміло ступали її східцями маленькі ніжки першачків, як у дворі проводилися загальношкільні лінійки, як фотографувалися на пам’ять випускники. Колись гостинно відчинені вхідні двері тепер риплять на вітрах, наче у фільмі жахів. І, здається, що це не скрегіт металу, а стогін душі кожного, кому це все не байдуже. Відразу за вхідними дверима перед нами постає центральний коридор, у якому проводились прекрасні вечори, загальношкільні лінійки, виставки. Зараз у ньому залишені сліди людської дикості, жорстокості та варварства, а білосніжні стіни класів стали стендами людської вульгарності та недалекості. За стінами школи – залишки колись чудового парку, в якому, як надійні охоронці, стоять столітні дуби-велетні. Щезають вони, вирізають їх, вивозять. Куди? Кому? – невідомо. Старіє шкільний сад. Тільки навесні він зацвітає, як колись. Але не встигають достигати плоди – струшують їх ще зеленими – кому на що потрібно. Кожного року з острахом (щоб уціліти) чекають новорічних свят кілька ялинок, які залишилися з тієї сотні, що їх насаджували випускники. Стара школа розвалюється потихеньку, допомагають їй в цьому люди, які шукають скарби. Можливо, хтось знайшов. Щасливішим став? Недавно селом прокотилася звістка – школу хочуть купити й розібрати на будматеріали. Цікаво, совість можна продати-купити? А душу? Нас правильно навчили, що все починається з малого: із зернинки – хліб, з промінчика – зоря… Так і держава починається саме тут: з нашого будинку, з нашої школи, з нашого села. Що ж ми залишимо після себе? Якою залишиться після нас історія, котру ми не вміємо і не хочемо берегти?!

Катерина Дзівалтовська,
с. Бровки Перші

історія сіл андрушівського р-ну історія Лебединці Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну житомирської обл історія Нехворощ Андрушівського району історія Нова Котельня Андрушівського району

Advertisements

Історія Андрушівського району

На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.

історія Андрушівщини історія Жерделі Андрушівського району історія Волиця Андрушівського району історія Бровки Перші Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району

Село Бровки Перші, Андрушівський район

БРОВКИ ПЕРШІ — село, центр сільської Ради. Розташовані за 21 км на південний схід від районного центру. Залізнична станція. Дворів — 462. Населення — 1214 чоловік. Сільраді підпорядковано с. Ярешки. На території Бровок Перших розміщена центральна садиба колгоспу ім. С. М. Кірова, за яким закріплено 3508,5 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3,127,3 га орної землі. Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків; розвинуте м’ясо-молочне тваринництво.
В селі є хлібоприймальний пункт.
Працюють середня школа, де 22 педагоги навчають 285 учнів, будинок культури на 250 місць з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 6 тис. книг, дитячий садок, дільнична лікарня на 25 ліжок, відділення зв’язку, ощадна каса, майстерня побутового обслуговування, 4 магазини, їдальня.
Дві партійні організації об’єднують 54 комуністів, дві комсомольські — 75 членів ВЛКСМ. Партійна організація створена 1929, комсомольська — 1932 року.
За сумлінну працю 134 жителів села нагороджено орденами і медалями Союзу PCP, серед них колишнього стрілочника Ф. Г. Іваненка —• орденом Леніна.
Село відоме з 1617 року.
Радянська влада встановлена в січні 1918 року. В червні 1920 року в районі села Першою Кінною армією здійснено прорив фронту польських інтервентів. 6 липня того ж року тут перебував командуючий Першою Кінною армією С. М. Будьонний.
1923 року в Бровках Перших організовано сільськогосподарську артіль «Праця».
В роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників боролося 337 жителів села, з них 152 — полягли смертю хоробрих за Батьківщину, 190 — відзначено орденами і медалями.
1962 року в Бровках Перших на братській могилі 19 воїнів-визволителів села споруджено пам’ятник.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

економіка села Бровки Перші Андрушівського району історія села Бровки Перші Андрушівський район населенні пункти Андрушівщини видатні земляки села Бровки Перші Андрушівський район Бровки Перші

Історія Андрушівщини

Місто Андрушівка розташоване на річці Гуйва, доволі молоде за статусом місто (1975) Андрушівка має цікаві пам’ятки археології, історії та архітектури. Так, неподалік від міста, виявлено залишки поселень черняхівської культури. В історичних джерелах Андрушівка згадується лише в 1683р., як приписане село до Старої Котельні. В сучасному прапорі та гербі, хоча вартує сказати, що Андрушівка до 2003р їх і не мала, використовується андріївський хрест. Зрозуміло, що Андрушівка це похідна від імені Андрій.
У 17ст власниками села стають польські магнати Бержинські. Вони ж будують тут у 1848р. цукровий завод, завдяки розвитку цієї промисловості через одинадцять років Андрушевці надають статус містечка. В 1861р. завдяки заводу, село купують цукрові “королі” Терещенки.
В 1871р. Терещенко фундує однокласне училище, на яке приходилися один вчитель, законовчитель та прибиральниця. Цікавим і є той факт, що на цукровому заводі працював на той час студент-практикант Іван Фещенко-Чопівський (відомий металург, професор металургії та металографії Краківської гірничо-гутничої академії, автор 130 наукових праць, його іменем названа вулиця в м.Житомирі) Якщо, ви мандруєте Житомирщиною, то вам обов’язково треба завітати до Андрушівки.
По-перше, тому що тут досить добре збережений палац.
Побудований в середині ХХст в стилі французького неоренесансу двоповерховий палац стоїть біля ставу, посеред парку, де ще збереглися завезені Терещенком пробкові та кедрові дерева. За компоновкою палацовий комплекс складався з самого палацу, оранжереї, господарчого корпусу. Тепер тут розміщується школа №1. Але зовнішній вигляд будівлі зберігся добре.
Після жовтневої революції, в 1919р тут було створено ревком, згодом тут розміщувався штаб Першої кінної армії. Там де кінна армія, там і Будений. Так, так, саме на цьому балкончику, що висить над центральним входом перед селянами Андрушівки виступав Будений з гарячою революційною промовою.
Ще однією цікавинкою відоме місто. Завдяки саме їй тепер десь в зіркових світах сяє ще одна Андрушівка. Ось чого ви не очікували побачити в начебто в пересічному районному центрі так це єдину в Україні приватну обсерваторію!
Заснована в 2001р. бізнесменом Юрієм Миколайовичем Іващенко, астрономічна обсерваторія є повноцінним науковим закладом, на сьогодні вже досліджено 35 тисяч космічних об’єктів. Саме з Андрушівської обсерваторії і була відкрита нова зірка, що отримала ім’я на честь міста.

історія Забара Андрушівського району історія Волиця Андрушівського району історія сіл андрушівського р-ну історія Бровки Перші Андрушівського району історія Андрушівка

Андрушівка – цукрова столиця Російської імперії

АНДРУШІВКА – МІСТО ЦУКРУ Й АВІАЦІЇ

Статус міста обласного значення Андрушівка носить із 1975 року. У цей час його населення становить біля 13-и тисяч чоловік. Відстань до Житомира – 47 кілометрів. Місто розташоване на ріці Гуйва. Цікаво, що на сьогоднішній день Андрушівский район вважається одним із самих заможних регіонів Житомирської області – головним чином за рахунок виробництва цукру, спирту й видобутку бурого вугілля. Але славиться Андрушівка не тільки цим…

АНДРУШІВКА – ЦУКРОВА СТОЛИЦЯ ІМПЕРІЇ

Уперше назва Андрушівка зафіксована в історичних документах в 1683 році. Спочатку це було невелике село, що почало розростатися завдяки тому, що в 1848-му році тут був побудований перший на Житомирщині завод з виробництва цукру. Цікаво, що “цукровий король” Терещенко, на чию частку доводилося до 60% виробництва цукру в Росії, вивіз рецепт готування чистого білого цукру із цукрового буряка прямо з Індії, купивши технологію в якогось індійського раджі за 500 рублів золотом. Саме ця технологія й була застосована на Андрушівському цукровому заводі. Й так вдало, що родина Терещенко перетворилася у фактичних монополістів цукрового ринку імперії. В Андрушівці Терещенко спорудив особняк, справжній замок, у якому не гидував бувати навіть цар. Історія донесла до нас легенду (а може, і не легенду зовсім) про візит в Андрушівку російського государя. Цілу версту дороги до свого замку Терещенко висипав білосніжним цукром-піском, оскільки справа була влітку, і по цій дорозі прокотив царя в санях. Ще одна легенда розповідає про те, що в маєтку Терещенко була ціла алея, вимощена золотими монетами. Причому монети не лежали, а всі до єдиної були поставлені на ребро! Сучасні шукачі скарбів перерили в пошуках цієї легендарної алеї весь особняк і прилягаючі до нього території, але ніякої “золотої дороги” не знайшли. Можливо, це і є сама справжня легенда, оскільки “цукровий олігарх” Терещенко гроші рахувати вмів і такими дурницями навряд чи б зайнявся. Є ще одна легенда, відповідно до якої Терещенко підніс англійському королеві в подарунок золотий злиток вагою в 25 кілограмів, відлитий у формі британської корони. Можливо, що й це міф, однак по дивному збігу обставин, в 1893-му році, через півроку після подарунка, терещенківський цукор, вироблений в Андрушівці, стала масово закуповувати Англія, хоча привезений з Індії аналогічний продукт був трохи дешевше.

Однак крім цукру, було в клану Терещенко ще одне захоплення, теж, між іншим, державного значення. Саме завдяки йому Терещенки одержали графський титул, а Андрушівка стала столицею російського… літакобудування!

історія Бровки Перші Андрушівського району історія селищ андрушівського р-ну історія Зарубинці Андрушівського району історія Гарапівка Андрушівського району історія Новоівницьке Андрушівського району

Храм святої Клари села Городківки Андрушівського району Житомирської області

У південно-західній частині села Городківки Андрушівського району Житомирської області, біля дороги, що веде з Андрушівки до Бердичева, на невисокому березі річечки Лебедівки, яка розливається тут нешироким ставком, стоїть костьол святої Клари. Побудований у еклектичному стилі початку ХХ століття, в якому примхливо поєдналися елементи неоготики та модерну, що в сукупності надає храму ексклюзивної оригінальності та неповторності. Красою й архітектурною довершеністю він викликає захоплення в багатьох подорожніх, які, проїжджаючи мимо, зачаровані видивом храму, милуються його архітектурними формами та слухають музику, що застигла у камені. Щороку 11 серпня тут велелюдно: на храмове свято приходять не лише римо-католики села ших областей України, багато з яких ідуть сюди пішки від найближчої залізничної станції Чорнорудки.
Крім досконалої краси й гармонії, як дива архітектури ХХ століття, костьол відомий далеко за межами не тільки села й області, але й України своєю трагічною, але славною історією та відомими особистостями, що сприяли розквіту краю і доля яких була тісно пов’язана з храмом.
На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 р. називалася Городківка) в 1818 р. паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована каплиця, приписана до костьолу святого Антонія села Білопілля, тепер Козятинського району Вінницької області, що за 17 км від Городківки. Едвард Руліковський (1825 – 1900 рр.), відомий україно-польський учений-історик Правобережної України ХІХ ст., у статті „Халаїмгородок” зазначав так: „Халаїмгородок має католицький костьол, філіальний парафії Білопілля”.1 Проте в документі „Сведения о каплице в Халаймгродке” за 1897 рік, який знаходиться в Державному архіві Житомирської області, храм називається не костьолом, а філіальною каплицею, збудованою з каменю, що знаходиться в пристойному вигляді.2
Костьол с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757 – 1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму у 1818 року, помер за два роки до його завершення й був похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму села Білопілля.3 У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу, як тоді пояснювали, потрібно було каміння для облаштування мурованих жомових ям та будівництва шосейної дороги в селі. Бульдозер зрівняв з землею не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій території. Як скоро виявилось, каміння було непридатним ні для будівельних робіт, ні для вимощення ґрунтової дороги. Сьогодні при в’їзді в Білопілля зі сторони Бердичева тільки високий горб, на кому колись ще стояла святиня, височить одиноко, оточений розливом річки Закиянки.
Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку була тісно пов’язана з життям відомої й впливової у ХІХ ст. на Правобережжі родини Івановських. У 1782 р. село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському,4 по його смерті перейшло його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. Від шлюбу з Кларою Хоєцькою у них народились дочка Фабіна та син Євстахій. У 1844 р. Д. Івановський розпрощався із земними справами, а через чотири роки – в 1848-му, на тридцятому році життя помирає його дочка Фабіна, в одруженні Міхаловська. Клара Іванівська, дружина Дезидерія, ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті чоловіка і найкращої з дочок. Після смерті батька Євстахій Івановський отримує у спадок Халаїмгородок, який на багато років стане літературною Меккою для багатьох письменників Правобережжя.
Є. Івановський народився у 1813 р. в Халаїмгородку. В 1825 – 1831 рр. навчався в Кременецькому ліцеї, після закриття якого повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха, що на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Письменник-мемуарист став часто подорожувати Україною та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережжя, почав збирати усні й рукописні історичні матеріали, яких з часом у нього накопичилось дуже багато; крім цього, він записував спогади, розповіді та згадки сучасників про колись славне минуле отчої землі.5 Унікальні документи, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення часів, що безповоротно канули у Літу, скоро лягли в основу ряду його творів, що сьогодні складають славу не тільки української польськомовної літератури, але й власне польської.
Письменнику не судилося пізнати щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, він залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII – ХІХ століттях, серед яких, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України” були видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz або Eustahy Helleniusz. Літературна спадщина халаїмгородківця – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні спогади. Сьогодні це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України.
Проте не своїми літературними творами мемуарист залишився у пам’яті односельчан, які для них тоді були й недоступними й незрозумілими. Безперечно, що Є. Івановський писав їх не лише для сучасників, а, швидше, для майбутніх поколінь, надіючись, що його знання будуть особливо затребувані. Так воно й сталося. Повернувся він у Городківку лише на початку ХХІ ст., коли жителі села вперше прочитали розвідки про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому свого „м’якого пана” з багаточисленних переказів своїх дідів і прадідів.
Мемуарист запам’ятався своєю доброчинністю, тим, що давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після чотирнадцяти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників і повагу односельчан.6
Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. Змінились матеріальні статки родини, відбулись кардинальні зміни у Російської імперії. У другій половині ХІХ ст. царська влада здійснювала послідовні репресії проти польського дворянства Правобережної Україні у відповідь на його участь у збройних повстаннях у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не давала письменнику дозволу на будівництво католицької святині. Тому він до кінця свого життя міг здійснювати нагляд за каплицею, дбаючи лише про її стан, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри Фабіни.
З городківською каплицею пов’язані ряд імен відомих митців та науковців ХІХст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний український і польський історик, етнограф, антрополог. Народився він у 1825 році в Мотовилівці, тепер Фастівського району Київської області. Отримав домашню освіту, потім навчався в Сорбонському університеті в Парижі. Його першим дослідженням був “Опис Васильківського повіту”, який вийшов друком у 1853 році. Історик вивчав матеріали архівів Львова, Рима і Парижа. Підсумком цих студій стала праця “Дороги й шляхи правого берега Дніпра” (1878). Е. Руліковський був активним учасником археографічних з’їздів у Києві в 1874 і 1899 роках.7 В останні роки проживав у селі Висоцьк Рівненського повіту. Розпрощався із земними справами в травні 1900 року, похований у родинному склепі в Мотовилівці.
Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями з цим видатним ученим ХІХ ст. У вдячній пам’яті її величності історії збереглися безцінні відомості про те, що деякий час, готуючи наукові дослідження, незабутній киянин вивчав матеріали багатого домашнього архіву халаїмгородського літератора.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Александра Ґрозу (1807 – 1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився А. Гроза у с. Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на бaтьківщину, вивчав фольклор, культуру та історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо замилування культурою, традиціями та історією українського народу, які автор майстерно відображає на сторінках своїх творів. Митець не уникає відтворення проблем, що ілюструють непрості стосунки між українськими селянами та польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” А. Гроза засобами художнього слова розповідає про історію злочинів і насильств магната М. Потоцького. Проблематика іншої поеми – „Перша покута Залізняка” – відтворює події Коліївщини. У 30 – 40-х роках ХІХ ст. письменник видає п’ять томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка”.8 На схилі 50-х років А. Ґроза служить у Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних діячів Книжково-видавничого товариства, яке друкувало букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І. Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно намагалось таємно продовжувати діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г. О. Короленко, дружина якого була полькою і з яким А. Ґроза щиро приятелював. Г. Короленко посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився.
Останні п’ять років життя А. Гроза жив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є. Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, нарешті, сприяння творчій молоді. За спогадами мемуариста, митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював Є. Івановський, А. Гроза завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”.
А. Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, над якою активно працював у Халаїмгородку. Тут же, у маєтку Є. Івановського, починає роботу над своїми мемуарами, пише й друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”.
Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав польської мови дітей офіціалістів? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. Через декілька років після смерті відомого літератора, в 1880 році, у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А. Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом.
По смерті Є. Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували рідні брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області).10
На початку ХХ ст. на Правобережній Україні дещо послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави. П’ятдесятичотирирічній Анні й шестидесятирічному Ромуальду Жмігродзьким вдалось нарешті втілити в життя волю К. Іванівської, чого не зміг виконати її син Євстахій. У 1910 році на місці каплиці почалося будівництво костьолу, яке закінчилося в 1913 році.
Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й червоної цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з одного з польських заводів. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е. Яблонського і технолога А. Ходака, прізвища яких, а також фундаторів святині і пробоща, вирізані на камені, який вмурований у стіну. Костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю архітектурних форм, але й відзначався унікальною акустикою і тембром мелодії дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів вагою 150, 100 і 50 кг, яка приводилася в дію не традиційним способом – з дзвіниці, а канатами, що сягали землі біля підлоги храму. Вікна були засклені кольоровими вітражами – унікальним витвором склоливарного виробництва, які вражали відвідувачів. Посеред святині під стелею, як розповідають старожили, висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну божественну красу. Урочиста мелодія органу зачаровувала прихожан, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали до любові, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі.
Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво городківського костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві: Анна – в 1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, нежонатий офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в Пжедбожу.
Згадкою про ті часи, людей й події залишився вічний символ пам’яті про Клару Івановську та її сина Євстахія, який стоїть за 16 м від костьолу, – двометрова стела зі шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис:

S + P
z Chojeckih
KLARA IWANOWSKA
marszalkowa zytomierska
† 5/VI 1859 r. w Chalaimgrodku
przez lat 70
____________ • ______________

Eustahy – Antoni Heleniusz
IWANOWSKI
ostatni herbu „Lodzia”
† 24/VI 1903 r. w Halaimgrodku
przez lat 90

Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є. Івановського не називають імені його матері, обминаючи її ім’я евфемізмом на кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (воно позначено криптонімом „N”) і „Genealogia potomkow Sejmu Wielkiego”. Таким чином, пам’ятний знак біля костьолу є не тільки пам’ятником сакрального мистецтва, але й унікальним історичним документом початку ХХ ст.
Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю.
З 1921 р. Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений С. Т. Борецький. Паралельно він душпаствує у костьолі в ім’я Різдва Христового села Вчорайше та у каплицях сіл Чорнорудка та Шпичинці (нині Ружинського району).
Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині міста Коломиї, що в Галичині. Початкову освіту отримав приватним способом . З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії, де й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 р. вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, але навчання тривало лише півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року майбутній священик приїздить в Житомир. Після декількох співбесід його зараховують до Житомирської духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання 22 травня 1916 року він був висвячений єпископом Сейненським Антонієм Карасем в Житомирі на католицький сан.
Спочатку ксьондза С. Т. Борецького 1 червня 1916 р. було призначено вікарієм костьолу св. Александра в Києві. У жовтні 1917 р. священик ніс додаткові обов’язки: він був призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти „Мацієж польська”. У Халаїмгородок його було призначено за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого С. Т. Борецький ніс слово Боже майже дев’ять років прихожанам костьолу святої Клари. Перші роки радянської влади були важкі роками „розгнузданого” терору і тотального переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні двадцять років. На Україні органами ДПУ (Державного політичного управління) було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший відбувся в 1929 – 1930 роках, коли ксьондзів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935 – 1936 роках, який сьогодні відомий як процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти католицького кліру призвели до поступового закриття храмів, які радянська влада охоче передавала державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви, а часто вони десятиліттями стояли просто зачиненими, руйнуючись й занепадаючи.
Станіслав Томашович потрапив у поле зору органів ВЧК-ДПУ десь у кінці 1929 року, коли почалася таємна підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством, що відбудеться у 1930 році. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню колгоспів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 р. органи державної влади Білопільського району отримали інформацію про те, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку селяни масово почали противитись вступу у колгоспи, а ті, що подали заяви, почали їх колективно забирати, що, практично, вело до їх повного розвалу. У район одразу зачастили представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися перші допити мешканців сіл, і більшість з них, безперечно, не без морального та фізичного тиску заявляли, що ідеологом акції виходу селян з колгоспів був халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді ще не ДПУ, а міліція, яку уособлював в своєму обличчі один з так званих народних слідчих V дільниці Бердичівської округи. Але характер оцінки подій та організація попереднього розслідування, стиль складання документів та казуїстика формулювання звинувачень сумарно свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ.
Двадцятого січня 1930 р. народний слідчий виносить постанову про притягнення С. Т. Борецького до карної відповідальності за статтею 54-10 КК УРСР у складі з 14-ма мешканцями довколишніх сіл. Окремою постановою було винесено розпорядження про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень С. Т. Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю чи винахідливістю. Це типова добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм etc, etc, etc.
Разом з халаїгородським ксьондзом до карної відповідальності були притягнуті органіст храму святої Клари Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та А. Димович, Д. Возний, В. Рогаль та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. На чолі групи, за версією ДПУ, стояв ксьондз С. Т. Борецький. На пояснення Станіслава Томашовича, який постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі її проблеми, які були пов’язані зі створенням колгоспів, оскільки він сам ніколи не мав і не має власної землі; що політична діяльність, а тим більш контрреволюційна ніяк не може бути пов’язана з душпастирською, його голос залишився одиноким воланням у пустелі. Єдине, що він не заперечував, – це власного незадоволення широко розгорнутою атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважаючи скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду й деградації суспільства. У цьому контексті слід додати, що за грудень 1929 – початок січня 1930 рр. заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Існує припущення, що агітаційна праця все ж таки проводилася кимсь з селян-середняків та заможних одноосібників. Але чи був до цього причетний ксьондз С. Т. Борецький?
Але доля розпорядилась по-своєму. 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання С. Т. Борецького за межі держави. Звинувачення слідчих були такі: ксьондз проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; організував „кулацьку” підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; проводив релігійну пропаганду.
Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, де вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол № 121). Халаїмгородського священика було засуджено на 5 років концтаборів, які він мав відбувати у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 р. Вісімнадцятого вересня 1933 р. його було переведено до Соловецького відділення ББЛага. У документах справи збереглись свідчення про те, що станом на 10 серпня 1934 року С. Т. Борецький утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях.
У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін політув’язненного С. Т. Борецького і він зможе повернутися на Україну, виносить клопотання про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 р. переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити подальшу долю ксьондза після звільнення його у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. Природно, що 10 березня 1935 р. Президія ЦВК Союзу РСР затверджує цей вирок.
Із травня 1935 р. С. Т. Борецький перебуває в Архангельській області. Як відомо, 1937 р. став одним з найстрашніших років в історії держави. Саме у цей час посилюється хвиля нових репресій і перегляду старих справ. Двадцять сьомого травня 1937 р. Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на поселенця, і 23 листопада 1937 р. його знову заарештовують. 4 січня 1938 р. за постановою трійки НКВС по Архангельській області С. Т. Борецького було звинувачено у контрреволюційній діяльності і приречено до вищої міри покарання. Вирок був винесений без права оскарження, й не дивно, що приведений у виконання через дев’ять днів: 13 січня 1938 року С. Т. Борецького було розстріляно в Архангельській тюрмі.11 Лише через п’ятдесят років – 5 травня 1989 року постановою Житомирської обласної прокуратури С. Т. Борецький реабілітований.
Майже дзеркально у той час справи відбивались у Халаїмгородку.
Все менше й менше залишалось на селі священників, люди все більше боялись ходити у православні й католицькі храми. У 1935 р. Халаїмгородський приход святої Клари остаточно припинив своє існування. Із дзвіниці були зняті дзвони, а статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. Костьол спочатку забрали під сільський клуб. Тепер він став місцем радянської пропаганди. Тут відбувались засідання правління колгоспу, збори сільської громади, у дні радянських свят – виступи учасників художньої самодіяльності, урочисті заходи, гуляла й танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, також силоміць забране у народу, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору.
Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя католицького приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Климентійович Козинський, який також брав активну участь у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його, як активного бердичівського настоятеля, навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в один з костьолів Житомира, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастира. З архівних джерел та історичної літератури також відомо, що Й. К. Козинський, постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945 – 1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці.
Йосиф Климентійович серед католицьких священників був неординарною особистістю, чиє життя заслуговує на особливу увагу. Й. К. Козиннський народився 4 липня 1889 р. в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома, а у серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. двадцятитрьохрічний юнак вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Дорогу до богоугодної справи йому вказав єпископ Сейненський Антоній Карась, який висвятив випускника на ксьондза в Житомирі 22 травня 1916 року.
У вересні 1916 р. Й. К. Козинський був відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії, після нетривалого навчання у якій 4 серпня 1917 року він повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. Із 15 липня 1918 р. Йосиф Климентійович служить на посаді законовчителя Житомирських місцевих училищ. Це були важки й страшні роки громадянської війни, коли через політичну сваволю не було можливості ні навчати, ні навчатись. Десь не пізніше 1920 р. священика було переведено до Ружинського району, де він оселився в с. Топори й став настоятелем сільського храму та одночасно душ паствував у костьолі районного центру.
У 1931 р. працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків на Ружинщині. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливості і власного арешту, тому він на чотири тижні залишив приход. Переховувався спочатку у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі та в Києві, потім у сестри Емілії, яка проживала в с. Озерному. Коли йому віруючи повідомили, що його ніхто вже не розшукує, Йосиф Климентійович повернувся в Топори.
Служачи головним чином у сільській місцевості, Й. Козинський бачив і розумів справжні причини масового голоду початку 30-х років. Відомо, що ксьондз також завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито в своїх проповідях. Багато хто з сільських радянських керівників з сіл Чехова, Топори чи Зарудинців, виправдовуючи свої помилки та відсутність досвіду керівної роботи й належної освіти, звинувачували священика в тому, що тільки через нього і його діяльність зриваються плани колективізації в окрузі. А його громадська діяльність у приході дійсно була вагомою, про що свідчить унікальний факт: у приходах Й. Козинського в 1931 – 1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. Факт рідкісний, унікальний й високогуманний, який свідчить про високий рівень громадянської активності не тільки ксьондза, але й сільського населення Житомирщини.
У 1930 – 1933 рр. Й. К. Козинський підтримував тісні стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував від нього молитовники, літургійні календарі та релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. Відомо також, що у червні 1935 року Йосиф Климентійович намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації католицької громади. Документи свідчать також про те, що топорищенський ксьондз був одним з активних прихильників колективного звернення католицьких священиків до радянської влади з приводу катастрофічно зростаючого тиску на костьол з боку місцевих органів влади, яке, крім нього, підписали також священики Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер та ін., що залишилися ще на волі. Він також вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом.
У січні 1935 р. після смерті настоятеля погребищенського приходу ксьондза Альбіна Гутовського Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у селищі. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити, за досить розповсюдженим тоді приводом: начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою, зрозуміло, не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Ризик, і люди написали черговий варіант звернення до П. П. Постишева, який у той час був одним з секретарів ЦК КП(б)У у Харкові. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати зміст листа. Безперечно, що такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Тому не дивно, що 19 серпня 1935 р. Й. Козинського було заарештовано як злісного антирадянщика. Він проходитиме у справі так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”, сама назва якої не залишала жодного шансу на виправдання. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР його було засуджено на 5 років таборів і вислано разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я, що біля м. Ухта, Республіка Комі у Росії. Відбувши покарання, ксьондз був звільнений 19 серпня 1940 р., і він повернувся до Бердичева, де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально в приватних хатах.
Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський жив у Бердичеві. Крім Городківки, він проводив у 1945 – 1948 рр. богослужіння в Любарі та Івниці, у 1945 – 1950 – у Краснополі, у 1945 – 1949 – Топорах. До останніх днів Йосиф Климентійович виконував обов’язки настоятеля в сільських костьолах сіл Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі та Мирополі. Помер пастир 20 січня 1967 року в Бердичеві і був похований на місцевому цвинтарі.12 На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Й. К. Козинський рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований, але, нажаль, вже посмертно.
Але й історія городківського костьолу мала своє продовження.
Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 2 червня 1961 року костьол св. Клари у Городківці у черговий раз було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під будинок піонерів. Може, серед інших бід ця була б найменша. Думаємо, що діти все рівно б надихались святим духом та рано чи пізно прийшли б до Храму. Але і з цього нічого не вийшло, бо приміщення вимагало хоч мінімальних, але капіталовкладень. Тому з нього зробили звичайну колгоспну комору. Нові власники порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном… Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими людські душі.
Під час приїзду відомого художника Івана Яковича Стадничука у Городківку у вже далекі 70-х роках костьол справив на члена Спілки художників СРСР, автора дванадцяти персональних виставок велике враження. Подивившись на довершений витвір своїх земляків уже очима не дитини, яка народилась у Халаїмгородку 1913 року, а зором митця, художник із замилуванням робить декілька ескізів кожної з чотирьох сторін храму св. Клари, які мали стати сюжетної канвою для ряду майбутніх полотен. Митець розумів, що безвласність будівлі рано чи пізно може привести її взагалі до занепаду. Шукаючи можливі комбінації порятунку костьолу, він у 1982 році пропонує компроміс, який полягав у тому, щоб створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні картини та твори його друзів – відомих художників Радянського Союзу, зокрема з Києва та Ленінграда. Але й цього разу влада розвинутого соціалізму не могла відшукати грошей на врятування будівлі. Природно, що митець не отримав підтримки від районного керівництва: не на часі питання, відповідали…
Доля видатного митця Івана Яковича Стадничука заслуговує окремої уваги. З дитинства він мав непогасну іскринку Божого таланту до відтворення на полотні світлого світу, природної краси. У 1940 р. юнак з далекої периферії вступає до Академії мистецтв у Ленінграді. Вчиться натхненно і з захопленням. Але закінчити навчання не вдалося. З початком Великої Вітчизняній війни він пішов добровольцем на фронт. Командував мінометною батареєю, звільняв Польщу, Прибалтику, воював у Німеччині. Перемогу зустрів у полтавському госпіталі, лікуючись після четвертого поранення. У 1946 році він поновлюється на навчання в Академії мистецтв на графічному факультеті у класі професора К. І. Рудакова, по закінченні вишу (1952 р.) переїжджає на проживання до Казахстану.
Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Неодноразово приїжджаючи з родиною до рідного села, завжди зупинявся у троюрідного брата – В.Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті.
У 1989 році святиня, що була освячена на честь святої Клари, нарешті була передана і, будемо надіятись, остаточно, римо-католицькій общині с. Городківка. За свої кошти сільська громада провела ремонт, який включав і перекриття даху, поступово стало наповнюватись внутрішнє вбрання. Жителі села зносили до храму те, що вдалось врятувати від минулих погромів.
Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе карколомні пристрасті ХХ століття. І, впевнені, переживе віки, збираючи під своїм куполом на службу Божу нинішні й прийдешні покоління односельчан.

Література:

1. Slownik geograficzny Kro?lewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich. – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 540.
2. Державний архів Житомирської області, ф. 178, спр. 66, арк. 83 зв.
3. Aftanazy Roman. Materia?y do dziejow rezydencij. T. XI-A. – Warszawa, 1993/ – S. 91.
4. S?ownik gtograficyny… – T. 1. – Warszawa, 1880. – S. 541.
5. Polski s?ownik biograficzny. T. X. PAN, 1962. – S. 178.
6. Бовта Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в східно-етнічних конфліктах. – К., 1998. – С. 198.
7. Єршов Володимир. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. – Житомир, „Полісся”, 2008. – С. 364.
8. Heleniusz Eu…….go. Wspomnienia lat minionych. T. 2. – Krako?w, 1876. – S. 509.
9. Там само. – S. 284-286.
10. Tadeusz Epsztein. Z dziejo?w rjdzin dawnych… Pami?tnik kijowski, 2008, t. IX – Polska rodzina na wschodzie. – S. 153-154.
11. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. – Житомир, 2000. – С. 156-159.
12. Там само. – С. 189-192.

Іван Савицький,
член Національної спілки краєзнавців України
(с. Городківка Андрушівського району Житомирської області)

історія антопіль Андрушівського району історія Нехворощ Андрушівського району історія населених пунктів андрушівського р-ну історія Тарасівка Андрушівського району історія Павелки Андрушівського району

Історія ремісництва в Андрушівці простежується ще з 19 століття

Поява соковарні сприяло, появі нової категорії трудящих – робітників.
В 1869 році маєток Бержинського придбав цукрозаводчик. Артем Якович Терещенко, який 9 грудня 1870р. подарував помісття сину Миколі Артемовичу тоді відкрилась нова сторінка розвитку цукроваріння в Андрушівці. Швидкими темпами на місці колишньої соковарні почалося спорудження на той час високомеханізованого цукрового заводу, який в 1873 році був зареєстрований в акцизному товаристві, як промислове підприємство.
В 1871 р. М. А. Терещенко заснував однокласне училище, в якому готували спеціалістів для цукрозаводу. Протягом 25 років роботи училища навчання починало 815 учнів, а закінчило 135 учнів, у тому числі 11 дівчат.
В 1802 р. училище було реорганізоване в двокласне. Зросла кількість учнів – в 1915 р. тут їх навчалося 265. В 1920 р. двокласне училище було перетворено в трудову семирічну школу. А в 1922 р. для підготовки кваліфікованих кадрів для цукрозаводу була відкрита школа ФЗУ.
У газеті ” Молодий пролетар ” з’явилася стаття ” Готуємо себе до виробництва, в якій йшлося про навчання учнів у ФЗУ.
У ній, зокрема, писали:
1) школа в 1932 році випустила 67 свідомих класифікованих робітників для цукрової промисловості,
2) але поряд з гарними зразками в школі є перешкоди, що заважають успішній роботі необхідно будувати нове приміщення для школи, бо те, що є, знаходиться в загрозливому стані,
3) адміністрація посилається на різні ” об’єктивні ” причини, а будівництво ані з місця, тим часом має бути набір 75 учнів,
4) не гаразд справи із харчуванням учні голодують, аби не охляти, хоча є можливість налагодити краще харчування. Бажають кращого й побутові умови, бракує підручників, зошитів та іншого учнівського приладдя.
Ми вимагаємо від парторганізації цукрозаводу негайно реагувати на зауважені недоліки.
Школа випускала робітників для цукрових заводів по професіях: слюсар – сатуратник, токар – випарщик, слюсар – ремонтник, слюсар – інструктор цукрової печі, слюсар – інструментальщик.
Набір проводився на базі семирічної школи. Термін навчання був 2 – 3 роки (в залежності від спеціальності) а також на базі початкової школи з терміном навчання 4 роки.
Першим директором школи ФЗУ був Білецький Олексій Харитонович. Учбові майстерні знаходились на території цукрового заводу. В 1936 році поряд названими професіями при школі створюються курси по підготовці кадрів для сільського господарства. Згодом школа переходить на підготовку кадрів для сільського господарства і носить назву СТУ. Директором школи був Яблуновський І.В, замполітом – Подлевський С.П, секретарем комсомольської організації Терещенко С.М, завучем Злобіньський Т.С. З 1924 по 1941 років майстром ковальського цеху працював Толкачов.М.А.
В 1940 році в країні створюються комітет трудових резервів. З цього часу школа носить назву ФЗО №2.
З липня 1941 року по квітень 1944 року училище не працювало.
Після звільнення Андрушівки в 1944 році на базі ФЗО №2 організовується ремісниче училище №1 яке готувало столярів – червонодеревщиків, ковалів, токарів. Директором училища працював Мішин В.А який до війни, з 1924 по 1941р, працював ковалем – учителем.
З 1952 року училище мало назву РУМСГ№2 тут відкриваються різні курси по підготовці трактористів – машиністів широкого профілю з напрямком підготовки механізаторів для цілинних земель.
В зв’язку з реорганізацією трудових резервів з 1963 року училище має назву СПТУ – 2.
За час свого існування училище підготувало понад чоловік молодих спеціалістів.
Багато з них працювало і працює на керівних посадах це – герой соціалістичної праці Родзінський Леонід Федорович, працював начальником участка нартопровода ” Дружба”, допомогав газифікації училища. Дев’ятко Володимир Григорович – Герой Соціалістичної праці, працював начальником участка шахтоуправління .
Завідуючим учбовою частиною був Іван Адкнасійович Усаневич, директором ФЗУ – Губаренко. Ось що згадує про навчання в школі Іван Захарович Яцюк, який почав працювати на цукровому заводі з 1928 року. В “30 – ті” роки позначенні голодомором на Україні. “У квітні 1931 року я став учнем ФЗУ та слухачем робітфаку , який діяв при цукрозаводі на базі Сміленського технологічного училища цукрової промисловості.
Навкруги був голод. Мерли люди, гинула худоба. Нас годували теж не дуже добре. На обід отримували росольник або капусняк, увечері – пшонний суп, уранці – картопляне пюре з тюлькою. Кожного разу був солодкий чай або кампот і давали 600гр хліба на добу.
З ініціативи завідуючого учбовою частиною Івана Адкнасійовича Усачевича мене зарахували в групу комтельників, бо я вже мав 4 – й розряд слюсаря. Але так сталося що учні які були з сільської місцевості, через голодування залишили навчання і я залишився сам.
Але невдовзі директор ФЗУ Губаренко написав наказ і в 1932 році зробили набір нових учнів. Мене зарахували в групу ковалів. У 1934 році я закінчив школу ФЗУ.”
Орденом Леніна нагороджені слідуючі випусники училища: Пташник.В.Т – працював бригадиром тракторної бригади в колгоспі ім. Шевченка; Порекало.М.А – бувший комбайнер колгоспу “Більшовик”.
Орденом Трудового Червоного Прапора нагородженні Фом’юк, Войтович.О., Ярош.Л., Поліщук.Л., Чорний.Б, РудюкВ.П.
Серед бувших викладачів і майстрів в/н училища мають нагороди: Лєбедев Микола Ігорович (помер) – нагороджений Орденом Червоного Прапора, працював директором училища; Огороднійчук Надія Петрівна – заслужений працівник системи профтехосвіти, працювала викладачем спецдисциплін (померла); Войнаровський Олександр Васильович – нагороджений знаком. Відмінник системи профтехосвіти, працював майстром в/н (помер).
Звання Відмінник профтехосвіти отримали викладач дисциплін Лістопадова Валентина Митроранівна, нині на пенсії, майстри в/н Родзінський Микола Іванович (помер), Іщенко П.І, Моторний П.Я (пенсіонери).
Відмінником профтехосвіти є бувший директор училища Кукса Василь Андрійович , 30 років він очолював училище. А стаж його роботи в навчальному закладі 44 роки.
З 1980 року училище переведено на трьохрічне навчання із здобуттям середньої освіти. В цьому ж році відкрито новий навчальний корпус на 450 навчальних місць. В 1986 році введено в дію новий гуртожиток секційного типу.
В даний час ліцей готує робітників слідуючих професій: тракторист – машиніст с/г виробництва, водій автомобіля категорії “С”, машиніст холодильних установок , водій автомобіля категорії “С”, кухар овочівник – квітникар, перукар, конторський службовець, оператор комп’ютерного набору.
Ліцей здійснює професійну підготовку працівників, які направляються біржею праці. В період з 1995 по 2006 роки були підготовлені робітники для народного господарства за спеціальностями: бухгалтер с/г виробництва, продавець, перукар, кухар. Для підвищення фахового і методичного рівня інженерно – педагогічного колективу в училищі створено ” Школу передового досвіду ” яка працює над проблемою: ” Інноваційна діяльність АПЛ- запорука оновлення змісту ПТО “. На семінарах – практинумах розглядали питання організації і методики проведення уроків, лабораторно – практичних робіт, виробничого навчання. На проблемних семінарах розглядалось питання ” Єдність навчального і виховного процесу ”. На базі ліцею проводились засідання обласних методичних секцій: математики, фізики, української літератури, зарубіжної літератури, тракторів і автомобілів, квітників Проводились засідання обласних методичних секцій заступників директорів по навчально – виховній роботі, методистів. Матеріали цих засідань розповсюдженні в області і рекомендовані для використання в навчально – виховному процесі.
З метою виховання творчо – обдарованої молоді в ліцеї створено клуб інтелектуалів, який є членом районної федерації інтелектуалів.
Нині в ліцеї працюють гуртки: художньої самодіяльності, технічної творчості, спортивна секція. Це танцювальний, драматичний, клуб гурток.

історія населенних пунктів андрушівського р-ну житомирської обл історія Бровки Перші Андрушівського району історія населених пунктів андрушівського р-ну історія сел андрушівського р-ну історія Івниця Андрушівського району

Історія села Лебединці Андрушівського району Житомирської області

Село Лебединці, від дня свого заснування, тепер стоїть на третьому місці. Перше населення було біля хутора. Там була долина, яка називалася “Криничка”. Від цього хутора, попід вчорайшанським лісом, йшла дорога на Паволоч і називалася вона Бердичівським шляхом (в народі “Чумацьким Шляхом”). А біля цього шляху було озеро, яке називалось “безодня”.

Струмок, біля якого розмістилося теперішнє населення починається на лебединських полях з болота, яке називалося “Святим озером”. Біля цього озера одне з урочищ, на схід від села, називається “Церковним”, або по народному “хрести”.

На це поле перемістилися люди, які залишилися живими після знищення татарами першого поселення, яке називали “хуторище”. В урочищі “церковище” знаходяться кам’яні хрести, закопані в землю, щоб не заважали обробітку землі. Однтм з яких, із слов’янським написом 1666 року, залишився на поверхні землі до 1941 року. За легендою, давнє село і церква теж були спалені татарами, а люди розігнані, побиті або забрані в полон. Це село називалося “Хрести”.

Вверх від нього, до Бровок, є поле, що називається “могили”. За легендою на цьому полі був великий бій і є старі могили.

Третє село, була ферма Городецького пана. На цій фермі було поселено 5 сімей кріпаків. Жили вони в п’яти хатах, біля великого ставка. За легендою ці сім’ї пан виграв в карти у свого знайомого із Лебедина, що на Сумщині. Ще одна легенда оповідає, що в ставках, біля панського будинку, були красиві чорні лебеді, яких розводили і доглядали кріпаки.

Село розташоване на берегах річки Нетечі. В 1741 р. в Лебединцях було 40 дворів, а в 1863 році було 974 жителів. Землі мав панський маєток 2662 десятини. У XVIII столітті село належало до обширних володінь пана Любомирського, а на початку XIX столітті пану Олещинському.

Церква Свято-Богословська, дерев’яна. Вона згадується у візиті за 1741 р. та 1746 р. Побудована в 1736 році. Стояла вона неподалік церкви, яка була побудована в 1787 році, і стояла до середини XIX століття. Теж була дерев’яна. Згоріла 31 липня 1856 року. На цьому місці була закладена кам’яна церква. Вона була відкрита 7 жовтня 1861 року.

Село Лебединці розташоване за 14 км, на південний схід, від районного центру та за 9 км від залізничної станції “Бровки”.

В 1972 році в селі було нараховано 441 двір, де проживало 1350 чоловік. Перші писемні згадки про село відносяться до 1683 року.

Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім.Чапаєва. В одній з операцій загинули комсомольці: Ю.А. Шлапак, В.І. Гагич, І.С. Гагич та А.Т. Перець.

У лебединецькому лісі збереглася партизанська землянка того часу. Після війни, біля неї встановлено пам’ятний знак.

Уродженцями села є заслужений художник РРФСР В.С. Рогаль, заслужена артистка УРСР О.П. Павловські, кандидат сільськогосподарських наук Є.П. Шут, А.А. Зелінський, А.В. Кошмак.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”

історія сіл андрушівського р-ну історія Ярешки Андрушівського району історія Павелки Андрушівського району історія Гарапівка Андрушівського району історія Нехворощ Андрушівського району

Історія села Крилiвка Андрушівського району Житомирської області

Колись у давнину проживав у цих краях гарний козак Кирило, а вдома його називали ніжно -Крилівко. Хлопець був вродливим і не одна дівчина заглядалася на нього, та лише одну покохав він – дочку пана Омського Орисю. Пан не зважав на це, і віддав дочку заміж за панича з сусіднього села. У відчаї Крилівко найняв музик і повів їх до панського палацу. Довго вони там грали під вікнами палацу, поки розгніваний пан не наказав схопити всіх. На цей раз панські слуги не послухали пана. А тим часом Орися вибралася із палацу і втекла із своїм коханим. Оселилися вони в чужому селі і стали в любові та злагоді жити. Та невдовзі чоловік Орисі дізнався, де вона з Крилівком перебувають і підступно вбив Кирилівка. Пам’ять про цього нещасного хлопця залишилася у назві села. Існує ще й інша легенда про походження назви села. Це було за часів кріпацтва. На місці теперішнього села шуміли дрімучі ліси. Тут і почали збиратися кріпаки навколишніх сіл, що повтікали від своїх панів. Може, тому і збиралися кріпаки тут, що саме в цьому місці весело дзюркотів серед трав струмок, несучи свою чисту, прозору воду у невеличку, вередливу Пустоху – притоку Гуйви. Якраз біля струмку наздогнали їх польські слуги з собаками. Втікачі вирішили краще загинути у двобої, ніж повернутися в неволю. З того часу вода в струмку стала червонуватою. Тому люди і назвали струмок Рудкою. А так як Рудка утворювала з Пустохою крило, то й село, яке незабаром тут виникло, назвали Крилівкою. Річка Рудка, в яку влився лісовий струмок, розділила село навпіл, щоб у літню спеку зберегти води річки, її перегородили греблею. Там, біля греблі і поселялися сім’ї все нових і нових втікачів, що шукали в селі притулку. Пізніше ці втікачі, що тут селилися, одержали прізвища Нагребельних. … Ще й зараз у селі з усіх прізвищ найбільше Нагребельних – нащадків колишніх кріпаків, що втечею здобули собі волю. с. Кирилівка розташоване на правому березі річки Пустохи (притока Гуйви), за 13 км на південний схід від районного центру та за 16 км від залізничної станції Чорнорудка. В 1863 році в селі проживало 1503 жителі в 193 дворах. Через 100 років, в 1972 році в селі було 1709 чоловік і проживали вони в 621 дворі. В 2001 році в Крилівці проживало 962 чоловіки. До 1923 року село входило до Андрусівської волості Житомирського повіту. До революції село входило до складу казенних маєтків. Церква Святого Архистратича Михаїла, була побудована в 1766 році невідомо ким, дерев’яна. В селі діяла церковно-приходська школа з 1859 р. Вчилося тоді в ній 47 учнів. Радянську владу встановлено в січні 1918 року, а в 1926 році в селі було організована сільськогосподарська комуна «Нове життя». В роки Великої Вітчизняної війни 270 жителів села боролися проти фашистських загарбників, з яких 90 воїнів загинули. В 1952-1954 та 1964 роком в селі споруджено пам’ятники на братських могилах воїнів, які загинули під час визволення села від окупантів.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Бровки Перші Андрушівського району історія Андрушівщини історія Андрушівка історія населених пунктів андрушівського р-ну історія Зарубинці Андрушівського району

Історія села Любимiвка Андрушівського району Житомирської області

Поселення знаходилось поблизу границь, але його захищали рукотворні Змієві вали. При надходженні звістки про напад ворогів, у цьому поселенні негайно збиралися на березі річки Унави, на підвищенні, де беруть початок річки Ірпінь і Здвиж, старійшини навколишніх поселень на раду. Вони вирішували, де прийняти бій з ворогом. Сюди ж підходили дружини, відбувалось вербування чоловічого населення у дружини, які йшли захищати свої поселення. Від слова «вербувати» і пішла назва цього поселення. До 1923 року село Вербів входило до складу Київської губернії, Білоцерківського повіту Сквирівської волості. Поселення засновувалось в ХІІ столітті і було спалене монголо-татарською ордою. Поступове відродження села почалося з ХV ст. В той час це був невеличкий хутір, який носив назву «Половецьке». Перші поселенці, – сім’я кріпака, яка втекла з кріпацтва – феодального гніту. Поступово хутір зростав. Великі ліси оточували хутір. Колись в селі були гуральня і цегельня. Спочатку землі цього поселення належали поміщику Еразму Михайловському, а з середини ХІХ ст. – шляхтичам – Казимиру Вікентійовичу Цивінському, землі було 3344 десятин, 277 душ селян; Казимиру і Владиславу Леонтійовичам Казимірським належало 572 десятини землі і 76 душ селян; Генріху Івановичу Турчевичу належало 208 десятин землі і 18 душ селян. Церква мала 37,5 десятини землі. Приходська церква, названа в ім’я Святителя Миколая, кам’яна, побудована в 1810 році на місці попередньої, дерев’яної.Пізніше землі села купив поміщик Щабанський (родом з Австрії). Йому також належали землі сіл Яроповичі, Степок, Корчмище та інші. Населення села брало участь у війні з Польщею 1648 -54 рр. і гайдамаками (1763 р.). Перед революцією в селі була церковно-приходська школа, було 6 шинків. З 1963 року Вербів став називатись Любимівка. Село розташоване за 18 км на схід від районного центру, за 22 км від залізничної станції Попільня і за 2 км від автомобільного шляху Житомир-Сквира. Перші відомості про село датовано ХVІІІ століттям. Уродженцями села є український радянський письменник В.С.Кучер (1911-1967) та Герой Соціалістичної праці М.Т.Северенчук. До складу села Любимівка зараз входить селище Зелений Гай (з 1960 р.).У 1941 році в Зеленому Гаю проживало 338 жителів в 75 дворах.

Юрій Андрійчук,
Краєзнавець.
с. Городківка, Андрушівського р-ну, Житомирської області.
Спеціально для “Андрушівка Онлайн”
Андрушівка Онлайн

історія Котівка Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району історія Ярешки Андрушівського району історія Малі Мошківці Андрушівського району історія сіл андрушівського р-ну житомирської обл

Post Navigation