Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Search Results for: “Історія Андрушівщини

Історія Андрушівського району

На території Андрушівщини люди з’явилися понад 100 тисяч років тому. Особливо поширеними на території краю були стоянки епохи бронзи і заліза. Тут проживали в цей період племена скіфів – орачів. До цього часу збереглися скіфські кургани біля сіл Волосів, Стара Котельня.
Історія Андрушівщини ІХ – ХІV століть тісно пов’язана з історією Київської землі. Оборонні споруди від кочівників під назвою Змійкові вали проходили і через наш край. Частково вони збереглися в районі сіл Стара Котельня, Яроповичі, Лісівка. У „Літописі Руському” серед фортець південного порубіжжя згадуються Котельниця (нині Стара Котельня), Ярополч (с.Яроповичі) і Мунарів (с.Городище).
На території нашого краю проходили кровопролитні бої з половцями. У 1159 році спільними силами галичан і киян вони були розбиті між Мунаревом і Ярополчем.
Справжнім лихом для краю стала монголо-татарська навала. Було повністю знищено древнє містечко Хворощ (нині с.Нехворощ).
У 1569 році в результаті Люблінської унії Україна, а в її складі і територія Андрушівщини, попали під владу Польщі.
Наступ польської шляхти на права українців викликав опір народу. Жителі нашого краю були активними учасниками козацько-селянських повстань в загонах К. Косинського, С. Наливайка.
В І половині ХVІІІ ст. зароджується гайдамацький рух, активними учасниками якого були наші земляки. У 1734 році селяни разом із загоном гайдамаків зруйнували панський маєток у Котельні.
У 1793 році разом із землями Правобережної України територія Андрушівщини ввійшла до складу Російської імперії.
В кінці ХVІІІ століття починає зростати роль Андрушівки в житті краю. Вже на початку ХІХ ст. в селі з’явилися виробничі об’єкти промислового значення, а саме: винокурня, шкіряний завод, чотири водяні млини. Дальшого розвитку набувало кустарне виробництво, ремесло (гончарне, ткацьке, деревообробне).
У 1848 році в Андрушівці почала діяти соковарня, що започаткувала цукроваріння у краї.
У 1865 році було збудовано цукровий завод у Яроповичах і був власністю товариства цукровиків.
Справжній переворот у цукровій галузі краю пов’язаний із родиною Терещенків. У 1869 році Артемій Терещенко викупив маєтки у графів Бержинського (Андрушівка) та Грохальського (Червоне). У 1870 році у Червоному почав діяти цукровий завод, а у 1873 році на базі Андрушівської цукроварні було споруджено потужний і високомеханізований на той час завод, на якому у 1874 році працювало 1190 робітників. 1876 рік став роком запуску в дію Іванківського цукрозаводу.
У 1883 році в Андрушівці почав діяти спиртовий завод.
Розвиток цукрової промисловості призвів до змін в Андрушівці і селах району. Андрушівка зросла і за кошти Миколи Артемовича Терещенка була благоустроєна. Більшість вулиць вимостили бруківкою, парк біля маєтку засаджено новими породами дерев.
У 1871 році на кошти Терещенка в Андрушівці відкрили однокласне училище. Серед його випускників Вероніка Морозова – одна з перекладачів творів Джека Лондона на українську мову. Однокласне училище Терещенки відкрили і у Червоному.
Зазнавали змін й інші населені пункти. Зокрема, Котельня у 1866 році стала волосним центром Житомирського повіту. Немаловажне значення для економіки краю мало будівництво у 1870 році залізної дороги Київ – Одеса, яка пройшла через територію нашого району (станція Бровки Перші).
Одним з найбільших спиртових заводів на Волині був завод у Червоному, який належав Терещенкам. На підприємстві протягом року виробляли майже 30 тисяч відер спирту.
Напередодні Першої світової війни Ф.Ф. Терещенком при Червоненському цукровому заводі були організовані авіамайстерні. Випробування літаків, що будувались в Червоному, здійснювали знаменитий льотчик П.М. Нестеров та одна з перших жінок-льотчиць Л.О. Галанчикова. Промисловість краю була представлена також млинарством, різними ремеслами та кустарними виробництвами.
В цілому Андрушівщина на початку ХХ століття залишилась аграрним краєм. Основна маса землі належала поміщикам – фабрикантам Терещенкам та заможним селянам. Лише в Андрушівському маєтку М.Терещенку належало 25176 десятин. Більшість селян страждали від малоземелля і безземелля. Жителі навколишніх сіл Андрушівки трудилися на цукрових плантаціях Терещенка, отримуючи мізерну плату за важку працю. Тому початок ХХ століття для нашого краю характеризується масовими селянськими заворушеннями.
Бойові дії Першої світової війни (1914-1918 рр.) на території нашого краю не велися, але війна безпосередньо зачепила Волинську губернію, а у її складі й Андрушівщину. З початком війни на території Волині було оголошено військовий стан. Війна призвела до занепаду господарства краю. Для потреб російської армії було реквізовано від 50 до 60% селянської худоби. На плечі селян ліг тягар утримання розквартированих військових частин.
У жовтні 1917 року в результаті перевороту в Росії до влади прийшли більшовики. Радянська влада в Андрушівці була встановлена 4 січня 1918 року. Вся повнота влади опинилася в руках ревкомів. Андрушівський волосний ревком очолив уродженець села Нехворощ колишній балтійський матрос М.І.Попіль.
В роки громадянської війни в районі по кілька разів на рік мінялася влада і тільки в червні 1920 року було остаточно встановлено Радянську владу. Розпочалися соціалістичні перетворення. У серпні 1920 року було націоналізовано Андрушівський, а згодом Червоненський та Іванківський цукрові заводи.
Почалася їх модернізація, що значно підвищувало потужність заводів. Поряд із піднесенням промисловості краю починається процес соціалістичної реорганізації сільського господарства. Вже у 1922 році було організовано сільськогосподарське товариство в Андрушівці.
У 1929 році почалася суцільна колективізація селянських господарств краю. До середини 30-х років колгоспи були організовані в усіх селах району.
Завищені плани хлібозаготівлі у 1932 році грабували село, і воно стояло на грані голоду, ознаки якого вже проявилися у цьому ж році. Пік голоду припав на весну 1933 року. За свідченнями очевидців на Андрушівщині у 1932 – 1933 роках померло від голоду близько 2500 осіб.
30 листопада 1931 року почала виходити районна газета „Соціалістичний шлях” (нині „Новини Андрушівщини”).
У липні 1941 року територія нашого району була окупована німецько-фашистськими військами. Гітлерівці грабували підприємства, колгоспи, населення, вивозили молодь до Німеччини, розстрілювали мирних жителів. За період окупації загинуло 2211 мирних жителів.
Зростало невдоволення „новим порядком”. Населення району включається в боротьбу. На Андрушівському цукровому заводі виникла підпільна група, яку очолив В.П.Михеда. На території району у 1942 – 1943 рр. активно діяла диверсійна група Івана Богорада, що входила до складу партизанського загону ім. Чапаєва.
Крім радянського руху опору, на території краю мав місце націоналістичний антифашистський рух. В районі діяв загін УПА чисельністю 120 чоловік. З наближенням частин Червоної Армії загін УПА відійшов на захід. Вихідці з нашого району воювали в підрозділах УПА і в інших регіонах України. Серед них житель с. Яроповичі Василь Якименко (псевдонім „Листок”).
В кінці грудня 1943 року війська 1-го Українського фронту звільнили район від фашистів.
В період з 9 січня по 29 лютого 1944 року в Андрушівці перебував командний пункт 1-го Українського фронту, очолюваного М.Ф. Ватутіним. У штаб фронту приїздив Г.К.Жуков.
Значних втрат у боях з ворогом зазнали воїни-визволителі. Лише за визволення Андрушівки загинуло 71 чоловік. Всього у 54 братських і 17 одиноких могилах поховано 1857 радянських бійців і командирів, 35 партизан. У боях за Андрушівщину загинув заступник командира 44-ї танкової бригади по політичній роботі підполковник Санасар Воб’ян. Його ім’ям названа одна із головних вулиць міста.
Наслідки панування окупантів були жахливими: напівзруйновані заводи, пограбовані колгоспи, машино-тракторні станції. В районі було повністю знищено 155 житлових будинків, клубів, будівель громадського призначення.
Населення краю приступило до відбудови господарського комплексу. До 5 лютого 1944 року було підготовлено до посіву понад 12 тисяч центнерів зерна. Відновили свою роботу заводи. 12 жовтня 1944 року Червоненський цукровий завод здав свою першу продукцію. Щодоби тут переробляли по 5 тисяч центнерів цукрових буряків. Успішно було проведено осінньо-польові роботи 1944 року та весняну сівбу 1945 року.
9 травня 1945 року стало святом для жителів краю. Це було свято зі сльозами на очах, адже з воєнних доріг не повернулося до рідних домівок понад 4 тисячі жителів Андрушівщини. Наші земляки воювали на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни і вкрили себе невмирущою славою, про що свідчать високі урядові нагороди. Звання Героя Радянського Союзу удостоєні С.В.Савчук, В.М.Мельник, П.С.Федорчук, Л.М.Маргулян, Й.Д.Козлов. Повними кавалерами ордена Слави стали О.В.Броніцький, П.І.Красовський, М.І. Струтовський. Двоє жителів району О.О.Семенюк та Г.Ф.Климчук були учасниками Параду Перемоги в Москві.
Поряд з відбудовою господарського комплексу почали відновлювати свою роботи школи, дитячі садки, клуби. У 1950 році у школах навчалося 13032 учні. У 1965 році в районі функціонувало 53 дитячі садки, в яких виховувалось 2300 дошкільнят.
В кінці 60-х років збільшується обсяг капіталовкладень на будівництво нових, реконструкцію діючих промислових підприємств, будівництв житла, об’єктів соціально-культурного і побутового призначення. В Андрушівці йде спорудження одного з найбільших в республіці спиртового заводу.
Зростає потреба в будівельних матеріалах. Андрушівські цегельні заводи №1 та №2 тільки за 7 місяців 1970 року випустили 2 млн. штук цегли. На околиці Андрушівки розпочато будівництво нового цегельного заводу з потужністю 10 млн. штук цеглин в рік.
Розвивається сільськогосподарське виробництво. По підсумках роботи у 1972 році район посів перше місце в республіці. Збудовано комбікормовий завод, який виробляв за зміну по 50 тонн продукції. Активно ведеться будівництво тваринницьких комплексів на селі. Розбудовується районний центр.
3 березня 1975 року Указом Президії Верховної ради УРСР селище Андрушівка віднесено до категорії міст районного значення.

історія Андрушівщини історія Жерделі Андрушівського району історія Волиця Андрушівського району історія Бровки Перші Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району

Advertisements

Мій рідний край – історія жива

Історія нашої «маленької батьківщини» ніколи не народжувалася за робочим столом істориків, дослідників, а краплина за краплиною складалася із різних етапів історичного розвитку, зміни режимів та ідеологій, із щоденної подвижницької праці тих, хто жив і продовжує жити поряд.
В Андрушівській гімназії відбувся краєзнавчий урок «Мій рідний край – історія жива», присвячений 90-річчю з часу утворення Андрушівського району. Про історичне минуле краю учням 7-го та двом 11-им класам розповів місцевий історик-краєзнавець И. В. Лоханський. Продовжили краєзнавчу мандрівку «Стежками рідного краю» учні 11-А класу Борисова Маргарита, Сагадин Даша і Яремчук Максим.
Діти дізналися про події і факти історичного розвитку Андрушівщини, видатних її людей та ознайомилися з нетлінними скарбами – книгами, які бібліограф Андрушівської бібліотеки Люх О. Ю. представила на виставці-презентації «Увага! Нова краєзнавча книга».
Такі заходи потрібно проводити у освітніх закладах району, щоб молодь не лише знала, а й пам’ятала минуле заради майбутнього.

Наталія Островська,
вчитель української мови та літератури Андрушівської гімназії

Відроджується храм

Кожна людина має своє місце народження – батьківщину. Про неї вона пам’ятає все життя. Де б ми не були, де б не жили – спогади про рідний край, милий розуму і серцю, завжди будуть з нами. А ще – віра в людей, у їх чесність і щирість, у їх доброту.
Міньківці – типове поліське село, яке з трьох сторін оточене лісами. В стародавні часи люди займалися землеробством, скотарством, рибальством, полюванням. Історія села, архівні матеріали не дають змоги детально відтворити часи далекої минувшини наших предків. Ця історія творилася і розвивалася спільно із загальним розвитком всієї України. Як свідчать архівні матеріали, у далекому 1851 році графиня Катерина Бержинська та парафіяни пожертвували кошти на будівництво Свято-Митрофанівської церкви в селі Міньківці. Кам’яна церква стала окрасою села, сюди йшли сельчани з радостями й бідами, тут громада вирішувала свої спірні питання. Дзвіниця при церкві була дерев’яною. У 1890 році за кошти парафіян було оновлено іконостас, а у 1893 році на пожертвування поміщика Терещенка М. О. постелено в церкві нову соснову підлогу, із західної сторони прибудовано кам’яний притвор, всередині храм розписали фарбою. Понад століття в приміщенні Свято-Митрофанівської церкви проводилися богослужіння, обряди вінчання і хрестин, з неї відправляли в останню путь померлих сельчан. Навіть під час Великої Вітчизняної війни в церкві правилася служба Божа. А от на початку 70-х років минулого століття церкву і дзвіницю зруйнували. Приміщення передали під сільську школу. В її теплих стінах малеча вчилася читати й писати, розв’язувати задачі й доводити теореми, тут звучала поезія Шевченка й Рильського. Спливали роки… Старожили села мріяли про свій храм, де можна було б поговорити з Богом. І от у 2003 році з ініціативи голови районної державної адміністрації, а нині першого заступника голови Житомирської облдержадміністрації, депутата Житомирської обласної ради Олещенка М. М. приміщення колишньої контори колгоспу передали школі, зробили там реконструкцію та капітальний ремонт. І вже у 2003-2004 навчальному році школярі сіли за парти у нових світлих класах. Уродженці села Міньківці Сафонюк Володимир Іванович, Суботенко Микола Олексійович та священик о. Павло порушили клопотання про передачу приміщення колишньої церкви церковній громаді. Монах Києво-Печерської Лаври Макарій розробив проект реконструкції церкви. Розпочалися роботи, а для їх виконання, зрозуміло, потрібні немалі кошти. Коли в приміщенні навчалися діти, то його висота була 9,5 м., а згідно проекту мала вирости до 24,5 м. Про складності реконструкції храму можна говорити багато, адже зроблено монолітну залізобетонну заливку під існуючий фундамент, монолітні «подушки» під колони, по дві на чотирьох кутах. Потім їх зв’язали між собою чотирма арками з переходом на восьмигранний конусний барабан та кільце купола. Сьогодні над церквою піднімаються казкової краси великий і малий куполи, височіє хрест. Їх монтаж проводили місцеві майстри Дацюк О. Г., Бойченко М. М. та Кондратюк А. І. під керівництвом Карнарука Петра Івановича. А роботи ці не з легких. Куполи покрили деревом і зеленою бітумною черепицею, а дах церкви – оцинкованим залізом, провели штукатурні та шпаклювальні роботи. Коли заходиш до церкви, то стає зрозумілим, що сюди вкладено вже немало коштів та праці. Стіни поштукатурені, побудовані хори, куди ведуть гвинтові сходи, пахне соснова підлога, яку стелили Кондратюк А. І та Гуцалюк В. І. – батько настоятеля храму. Територія церкви обгороджена, побудовані вхідна арка, ворота. На жаль, всі ці роботи тривають понад сім років. Для завершення реконструкції ще потрібні немалі кошти. Церковна громада, жителі та вихідці з Міньківець жертвують гроші, але їх не вистачає на завершення реконструкції храму, його розпис та придбання іконостасу. Слід зазначити, що Суботенко М. О. дуже багато допомагає церковній громаді, бо переконаний, що сельчанам потрібен храм, а Сафонюк В. І. та Карнарук П. І. організовують будівельні роботи та самі постійно працюють на будівництві. Допомагають коштами і депутати районної ради Ющинський Ю. В. та Олексюк Ю. А., лісничий Івницького лісництва Душко О. М. та лісничий Андрушівського лісництва Мельник І. О., а також Школьний І. В., Гайдай В. М. та ін. Церковна громада шанує благодійників, а місцевий священик постійно згадує всіх під час Божествених літургій, бажаючи здоров’я та довголіття.
Коли ми прийшли до церкви на Різдвяні свята, то о. Павло, віряни попросили розказати на сторінках газети всім жителям Андрушівщини, як проходить реконструкція храму, бо вже на часі – будівництво дзвіниці, проект якої виготовлено.
Активісти церковної громади, о. Павло звертаються до односельчан, вихідців з Міньківець, всіх жителів району, хто має можливість, з проханням пожертвувати кошти, які будуть використані на завершення реконструкції церкви та проведення її внутрішнього розпису, придбання іконостасу.
Лише спільними силами ми зможемо завершити відбудову святині, яка потрібна сельчанам і яка стане справжньою окрасою села.

Марія ОЛЕКСЮК

З історії газети Андрушівського району

Історія нашої газети надзвичайно цікава. На жаль, не збереглися її перші примірники. А називалася вона – «Соціалістичний комбінат». В редакції є копія районної газети за 22 червня 1937 року, але це вже був «Соціалістичний шлях». Виходила газета на двох сторінках тиражем 3100 примірників. Редактором був Д. Дінерштейн.
Після звільнення району від німецько-фашистських загарбників вже у березні 1944 року знову почала виходити районна газета. Спочатку її редактором був С. Матвійчук, пізніше – В. Д. Полянський. Тираж – 400 примірників, але вже в серпні він зріс до 1500 примірників. В газеті за 19 квітня 1944 року Ганна Тимофіївна Момотенко, колишній наш активний дописувач, друкує замітку «Працюють по-фронтовому». Постійно публікуються повідомлення «Від Радянського Інформбюро». Читаємо інформації про змагання між колгоспами про виконання плану хлібозаготівлі, а було в районі 47 колективних господарств. З листопада 1944 по серпень 1948 року районку очолює редактор Степан Архипович Волуйко. Газета була зі своїми читачами і в тривожні, і в радісні часи. На її сторінках яскраво відображалися практично всі події, якими вимережений літопис району. Всі ми з Вами: і працівники, і дописувачі, й читачі районної газети – виросли разом з нею, дізнаючись з її сторінок про найважливіші події в житті рідного краю, про невтомних і працьовитих, талановитих земляків. Із 1949 по 1954 рік редактором районної газети був І. О. Фещенко. На той час її тираж складав 2500 примірників. У січні 1955 року редактором призначили Миколу Івановича Рудича, який очолював видання до 1959 року. У 1958 році тираж газети зріс до 3000 примірників. Виходила вона тричі на тиждень на чотирьох сторінках. В редакції працювало 8 творчих працівників, крім бухгалтера та кур’єр-прибиральниці. 17 березня 1959 року за рекомендацією відділу пропаганди та агітації райкому КПУ на роботу в редакцію призначено Іващенка Миколу Марковича, який через рік вже працював зав. сільгоспвідділом редакції. 1961 рік – газета виходить у вівторок, четвер та суботу накладом 4235 примірників. На сторінках видання читаємо статтю Лоханського Йосипа Володимировича «Про комсомольців 30-х років», Іващенко Микола Маркович пише матеріали під рубриками «Командировка за проханням читачів», «Село зустрічає гостей», «Партійне життя», а також нариси. В лютому 1962 року Іващенко М. М. – заступник редактора. В районній газеті вже працює Андьонова (Мар’янчик) Таміла Григорівна. Ці високоповажні й авторитетні журналісти стали пізніше редакторами нашої районки. У зв’язку з ліквідацією району 25 червня 1962 року газету також було ліквідовано та звільнено з роботи всіх працівників редакції. І лише у 1965 році, 20 березня, коли знову було створено Андрушівський район як адміністративну одиницю, відновлює свою роботу районна газета, її редактором призначають Дмитришина Анатолія Захаровича. З цього ж дня наказом по редакції на роботу приймають Вальчук Євгенію Дмитрівну, Андьонову Тамілу Григорівну, Юзву Олександра Дмитровича, Синицю Людмилу Степанівну, Юзву Антоніну Антонівну. Пізніше – Кубицького Івана Івановича, Редчиця Валентина Пилиповича, Козерод Емілію Терентіївну, Кузьмича Володимира Івановича, Писанського Валентина Степановиича та заступником редактора – Рудича Миколу Івановича. Газета стала називатися «Шлях до комунізму». 1 квітня 1966 року на роботу в редакцію районки прийшла Наконечна (Лук’янчук) Лідія Омелянівна. Більш як за 40 років журналістської творчості ця добра, мудра, виважена й поміркована жінка стала улюбленим автором багатьох читачів нашої районної газети. Згідно рішення бюро Житомирського обкому Комуністичної партії України від 26.05.1969 р. Дмитришина Анатолія Захаровича переведено на роботу в Житомирський обком Комуністичної партії України, а редактором районної газети «Шлях до комунізму» затверджено Андьонову Тамілу Григорівну. До речі, за 80 років редакцію нашої районної газети очолювали лише дві жінки – Таміла Григорівна Андьонова та Марія Генріхівна Олексюк. З 1 вересня 1967 року нелегкий журналістський шлях в редакції нашої районної газети розпочинав Шинкарук Борис Федорович. На той час редакція живе повнокровним життям. Між відділами організовують соціалістичні змагання за краще виконання тижневих редакційних планів, за високу якість і злободенність видрукуваних матеріалів, переможцям видаються премії. 18 червня 1973 року Тамілу Григорівну Андьонову обрали секретарем Андрушівського райкому партії, з 4 липня редактором став досвідчений і мудрий чоловік, талановитий журналіст Іващенко Микола Маркович. Слід віддати належне всім працівникам редакції, більшість з яких присутні на нашому святі, за їх високе почуття відповідальності, активну і принципову громадянську позицію. З 6 вересня 1976 року на посаду редактора районної газети призначено Мотузюка Миколу Климовича. Редактором він був 23 роки. Саме він у 1980 році після першого надісланого в редакцію фейлетону запросив на роботу в газету Валентину Остапівну Василюк. Йому довелося не лише приймати нагороди за самовіддану працю, а й виконувати складну роботу з реорганізації районки. У 1991 році, враховуючи нову суспільно-політичну та соціально-економічну обстановку, що склалася в країні, у зв’язку з перебудовою, формуванням багатопартійності, подальшим розвитком демократизації та гласності назва газети втратила свою актуальність. І вже з січня 1991 року видання було перейменовано на «Новини Андрушівщини». 26 лютого 1999 року на посаду головного редактора призначили Махінчука Віктора Миколайовича, який у жовтні цього ж року прийняв на роботу Ольгу Анатоліївну Мельник. Разом з колективом йому довелося не лише вчитися самостійно заробляти на друк видання і зарплату, утримання приміщення, а й скорочуючи штат працівників, виготовляти газету на власному комп’ютерному обладнанні. Першим самотужки освоїв нову техніку – навчився набирати і верстати газету, кореспондент, а згодом зав. відділом редакції Віктор Миколайович Антонюк. З вересня 2005 року головним редактором районної газети «Новини Андрушівщини» призначено Олексюк Марію Генріхівну. Сьогодні колектив редакції живе повнокровним життям – газета виходить щоп’ятниці на восьми сторінках. Підготовлені працівниками матеріали та фото, а також дописи наших позаштатних авторів верстаються та вичитуються в комп’ютерному центрі редакції. Всі творчі працівники забезпечені комп’ютерною технікою та фотокамерами.

історія населенних пунктів андрушівського р-ну історія Міньківці Андрушівського району історія Червоне Андрушівського району історія Бровки Другі Андрушівського району історія хутір Чубарівка Андрушівського району

У майстринь – невтомні руки

Сорок років тому в Андрушівці було засновано промкомбінат, пізніше він став швейною дільницею об’єднання “Полісся”, а підприємство назвали “Полісянкою”. Починалася його історія з роботи у пристосованих цехах приміщення старої райполіклініки. З роками виробництво розширювалося, зміцнювалася матеріально-технічна база. У 1984 році підприємство переселилося у новозбудоване типове приміщення.
Ветерани пам’ятають роки перебудови, коли розпайовувалось майно, робітники стали власниками акцій, а їх підприємство – тоді вже фабрика “Восход” – закритим акціонерним товариством. Сьогодні це – товариство з додатковою відповідальністю, працює з прибутком.
У нових економічних умовах виживати ставало важче: треба було завойовувати ринок, поставляти на нього конкурентоспроможну продукцію, переглянувши її асортимент, і чи не найголовніше – оснастити підприємство сучасним обладнанням. Ці завдання вже впродовж шести років разом з очолюваним колективом вирішує директор А. М. Дмитрук. Сьогодні на фабриці «Восход» трудиться понад сто швачок. Щомісяця з конвейєра сходить продукції на півтора мільйона гривень. Те, що підприємство працює з прибутком, дозволяє двічі на місяць людям виплачувати зарплату, яка складає в середньому півтори тисячі гривень. Філіали фабрики працюють у Житомирі та в с. Висока Піч. Показуючи роботу підприємства, Анатолій Миколайович похвалився новим цехом, який устатковується двадцятьма п’ятьма новими імпортними машинками (взагалі їх на фабриці понад двісті). – Це готові робочі місця в першу чергу для молоді, яка прийде до нас спочатку вчитися, а потім працювати, – розповідає директор. – Спільно з центром зайнятості ми будемо проводити в себе навчання швачок (оголошення про це ви друкували в газеті). Після двомісячного навчання у трудовій книжці робиться запис про набуту професію швачки, одразу ж надається робота. Хто прийде до нас у віці після 45 років, маючи хоч якісь навики шиття, – стажується 3 тижні і потім під керівництвом і з допомогою бригадира сідає за роботу. На запитання, чи не буває перебоїв з постачанням матеріалів, директор відповів, що їх закупляють у Білорусі, Росії. Готову продукцію відправляють постійним замовникам. На підприємстві шиють спецодяг – бушлати, жилети, куртки, напівкомбінезони. Я побувала у всіх цехах фабрики, спілкувалася із швачками, бригадирами. У приміщеннях тепло і світло. Видно, що люди дорожать роботою, яка приносить їм задоволення. Не відбувають робочий день, а проживають його на робочому місці, яке залишають з почуттям виконаного обов’язку. Одна бригада, наприклад, за день шиє 70 курток моделі середньої складності. Кожна із швачок виконує свою операцію. Розподіл замовлень, контроль за якістю і своєчасністю виконання їх веде технолог, ветеран виробництва В. М. Янівська, організовують виробничий процес бригадири. За тим, щоб машинки працювали безвідмовно, стежить наладчик швейного обладнання, знавець своєї справи В. В. Коломієць.У колективі трудиться переважно молодь, до ветеранів, як і годиться, ставляться з повагою. Плинність кадрів незначна – хіба що молоді жінки йдуть в декрет щоб згодом знову повернутися в колектив. Я залишала територію фабрики «Восход» з приємними враженнями від того, що в районі є активно діюче підприємство, яке забезпечує роботою понад сто трудівників, розширює виробництво, працює на перспективу, вносячи немалу частку відрахувань до бюджету. Історія підприємства продовжується, її сторінки заповнює своєю добросовісною працею нинішній колектив ТДВ фабрика «Восход», якому хочеться побажати успішної роботи і зараз, і на майбутнє.

Лідія Наконечна

агропромисловий комплекс Андрушівського р-ну економіка Міньківці Андрушівського району підприємства Іванків Андрушівського району галузі економіки Андрушівщини галузі економіки Городківка Андрушівського району

Село Мала П’ятигірка, Андрушівський район

МАЛА П’ЯТИГІРКА — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі річки Гуйви (притока Тетерева), за 24 км на південний захід від районного центру та за 9 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 289. Населення — 715 чоловік. За колгоспом «Здобуток Жовтня», центральна садиба якого розміщена в селі, закріплено 1170,7 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1070,1 га орної землі. В господарстві вирощують зернові культури, цукрові буряки, розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. Тут є млин.
У селі працюють восьмирічна школа, в якій 12 педагогів навчають 163 учнів, клуб, бібліотека з фондом 8,8 тис. книг, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячі ясла, магазин.
Парторганізація налічує 16 комуністів, дві комсомольські — 40 членів ВЛКСМ.
За високі трудові успіхи 45 жителів села нагороджено орденами й медалями СРСР, у т. ч. ланкову О.. К. Маслюк — орденом Леніна, шофера Т. А. Маслюка — орденом Жовтневої Революції, колгоспницю Б. С. Козлівську — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1864 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року. В 1925 році організовано ТСОЗ.
В роки Великої Вітчизняної війни билося з німецько-фашистськими загарбниками 127 жителів села, з них 63 — загинуло в боях, 112 — відзначено орденами й медалями.
На братській могилі воїнів-визволителів села в 1956 році споруджено пам’ятник.
Уродженцями села є Герой Соціалістичної Праці Л. Ю. Іщук та В. П. Шевчук, який брав участь у боротьбі за встановлення Радянської влади в Середній Азії. За героїзм, виявлений у боях з басмачами, його нагороджено орденом Червоного Прапора.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

населення села Мала П’ятигірка Андрушівський район видатні земляки села Мала П’ятигірка Андрушівський район село Мала П’ятигірка Андрушівський район населенні пункти Андрушівщини села Андрушівщини

Село Лебединці, Андрушівський район

ЛЕБЕДИНЦІ — село, центр сільської Ради. Розташовані за 14 км на південний схід від районного центру та за 9 км від залізничної станції Бровки. Дворів — 441. Населення — 1350 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу «Перше травня», за яким закріплено 2223,1 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1954,7 га орної землі. Господарство багатогалузеве, вирощують зернові й технічні культури. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин, олійню, пилораму.
В Лебединцях є восьмирічна школа, в якій навчається 186 учнів і працює 12 учителів, будинок культури, бібліотека з фондом 8 тис. книг, дитячий садок, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, ощадна каса, два магазини.
Партійна організація об’єднує 23 комуністи, дві комсомольські — 51 члена ВЛКСМ.
За трудові успіхи і високі виробничі показники 62 передовиків виробництва нагороджено орденами й медалями Союзу PCP.
Село відоме з 1683 року.
Радянську владу встановлено в січні 1918 року.
Під час Великої Вітчизняної війни комсомольцями села була створена підпільна організація, яка згодом стала диверсійною групою загону ім. В. І. Чапаєва. В одній з операцій смертю хоробрих загинули комсомольці К. А. Шлапак, В. І. Гагич, І. С. Гагич та А. Т. Перець. У боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 290 жителів села, з них 140 — полягло смертю хоробрих, 142 — відзначено орденами й медалями. В 1956 і 1959 роках на братських могилах воїнів-визволителів Лебединців споруджено два пам’ятники.
Уродженцями села є кандидати сільськогосподарських наук А. А. Зелінський, А. В. Кошмак і Є. П. Шут, заслужений художник РРФСР В. С. Рогаль, заслужена артистка Української PCP О. П. Павлівська.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

етимологія топоніму Лебединці історія села Лебединці Андрушівський район Лебединці села Андрушівщини село Лебединці в роки війни

Село Камені, Андрушівський район

КАМЕНІ — село, центр сільської Ради. Розташовані на лівому березі річки Гуйви (притока Тетерева), за 20 км на південний захід від районного центру та за 10 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 93. Населення — 254 чоловіка. Сільраді підпорядковані села Бровки Другі і Жерделі. На території Каменів розміщена центральна садиба колгоспу ім. M. І. Калініна, за яким закріплено 1905,1 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 1752,7 га орної землі. В господарстві вирощують зернові й технічні культури, розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин.
У селі працюють початкова школа, бібліотека з фондом 5,3 тис. книг, медпункт, відділення зв’язку, ощадна каса, побутова майстерня, магазин.
Партійна організація (створена в 1930 році) об’єднує 25 комуністів, комсомольська (виникла 1929 року) — 30 членів ВЛКСМ.
За самовіддану працю 38 трудівників нагороджено урядовими нагородами, серед них колишнього бригадира А. В. Мисика — орденом Леніна, голову колгоспу В. М. Пасічника, доярку А. Т. Дудюк — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з XVIII століття.
В січні 1918 року встановлено Радянську владу.
В роки Великої Вітчизняної війни 129 жителів села боролося проти німецько-фашистських загарбників, 68 — загинуло смертю хоробрих, 72 — нагороджено орденами й медалями.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

населення села Камені Андрушівський район історія села Камені Андрушівський район історія сіл Андрушівщини звідки пішла назва села Камені етиміологія село Камені

Село Яроповичі, Андрушівський район

ЯРОПОВИЧІ — село, центр сільської Ради. Розташовані у верхів’ї річки Ірпеня (притока Дніпра), за 20 км на північний схід від районного центру, за 6 км від залізничної станції Яроповичі та за 5 км від автомобільного шляху Житомир — Сквира. Дворів —675. Населення — 1986 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу ім. Я. М. Свердлова, за яким закріплено 4031,8 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 3362,9 га орної землі. Провідними сільсько­господарськими культурами є пшениця, ячмінь, цукрові буряки, кормові культури. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. В господарстві є млин, механічна і деревообробна майстерні, пилорама.
В селі міститься також відділок Андрушівського бурякорадгоспу.
Працюють середня школа, де 22 педагоги навчають 333 учнів, будинок культури з залом на 600 місць та з широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 9,2 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, дитячий садок, відділення зв’язку, ощадна каса, побутова майстерня, 7 магазинів.
Партійна організація (створена в 1925 році) об’єднує 34 комуністи, дві комсомольські — 92 члени ВЛКСМ. Комсомольський осередок у селі виник 1921 року.
За самовіддану працю 76 трудівників села нагороджено урядовими нагородами, в т. ч. вчительку X. А. Бойко — орденами Леніна та Трудового Червоного Прапора, тракториста Й. Е. Ковалевського, бригадира тракторної бригади А. І. Більмовича та колишнього директора школи О. Г. Бойка — орденом Трудового Червоного Прапора.
Село відоме з 1740 року.
В січні 1918 року встановлена Радянська влада. Перше колективне господарство — ТСОЗ організовано восени 1927 року.
Під час Великої Вітчизняної війни в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брало участь 405 жителів села, з них 190 — загинуло, 202 — нагороджено орденами й медалями, в т. ч. В. X. Бабича — орденом Леніна.
1962 і 1965 років на двох братських могилах воїнів-визволителів Яроповичів споруджено пам’ятники.
1967 року в центрі села встановлено пам’ятник В. І. Леніну.
Яроповичі — батьківщина Героя Соціалістичної Праці Л. А. Любченко, кандидата історичних наук А. В. Калиниченка.
На околиці села виявлено городище — залишки давньоруського міста Ярополча, згаданого в літопису під 1160 роком.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

населенні пункти Андрушівщини економіка села Яроповичі Андрушівського району видатні земляки села Яроповичі Андрушівський район село Яроповичі Житомирська область звідки пішла назва села Яроповичі

Село Городківка, Андрушівський район

ГОРОДКІВКА (до 1946 року — Халаімгородок) — село, центр сільської Ради. Розташована на правому березі річки Гуми (притока Тетерева), за 15 км на південь від районного центру та за 8 км від залізничної станції Чорнорудка. Дворів — 679. Населення — 1914 чоловік. На території села розміщена центральна садиба колгоспу ім. В. І. Чапаєва, за яким закріплено 3144,6 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 2861,5 га орної землі. Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових і технічних культур. Розвинуте м’ясо-молочне тваринництво. Колгосп має млин, деревообробну і механічну майстерні, пилораму.
В Городківці працюють середня школа, де 28 учителів навчають 423 учнів, будинок культури з залом на 400 місць і широкоекранною кіноустановкою, бібліотека з фондом 8,3 тис. книг, дільнична лікарня на 25 ліжок, аптека, відділення зв’язку, ощадна каса, майстерня побутового обслуговування, 4 магазини.
Партійна організація об’єднує 48 комуністів, дві комсомольські —131 члена ВЛКСМ. їх осередки створені в 1924 році.
За трудові успіхи 95 жителів села удостоєно урядових нагород, серед них доярку Л. А. Коцюк, секретаря парткому Д. С. Драгана, голову сільської Ради М. М. Барчука, тракториста С. Й. Ашарда — ордена Трудового Червоного Прапора, а голову колгоспу П. В. Подлевського — орденів Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора. Він був делегатом 3-го Всесоюзного з’їзду колгоспників.
Село відоме з 1724 року. Радянську владу в Городківці встановлено у січні 1918 року.
В роки Великої Вітчизняної війни 480 жителів села брали участь у боях з німецько-фашистськими загарбниками, 205 — відзначено орденами і медалями, 178 — полягли смертю хоробрих.
1961 року на братській могилі 13 воїнів — визволителів села встановлено пам’ятник.
Уродженцями села є доктор сільськогосподарських наук В. О. Андрусенко та доктор медичних наук Б. О. Зелінський.

На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том – Історія міст і сіл Української РСР. Житомирська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1973.
Назви населених пунктів в текстових матеріалах та адміністративний устрій збережено за станом на 1968 рік.

звідки пішла назва села Городківка село Городківка в роки війни історія сіл Андрушівщини економіка села Городківка Андрушівського району етиміологія село Городківка

Post Navigation