Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Archive for the day “Травень 10, 2013”

Маленький портрет великого руху

8 травня відзначається Всесвітній День Червоного Хреста та Червоного Півмісяця. Цього року виповнилося 95 років з дня утворення Українського Червоного Хреста та 150 років з дня утворення Міжнародного Руху Червоного Хреста. За цей час всі пересвідчилися в необхідності та важливості існування цієї громадської організації.
Міжнародний Рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця має своїприхильників й учасників більш як у 175 країнах світу, а це близько 200 млн. волонтерів і працівників.
В Україні рух Червоного Хреста започаткувався в часи Кримської війни 1854-1856 років, під час якої прославили себе сестри милосердя Хрестовоздвиженської громади на чолі з відомим хірургом М. І. Пироговим. Саме цей Великий Лікар вперше у світовій практиці привернув увагу громадськості до необхідності надавати допомогу потерпілим під час бойових дій, незалежно від того, на якому боці вони воюють.
В Російській імперії, до якої входила Україна, в 1867 році було організовано ”Общество попечения о больных и раненых воинах››, пізніше назване Російським Товариством Червоного Хреста, яке очолювала придворна аристократія і, в першу чергу, представники царської родини. Жодне відомство імперії не мало в своїх лавах такої кількості князів, баронів, генерал-губернаторів.
Волинське місцеве управління (туди входила й Житомирська область) Російського Товариства Червоного Хреста було створене у 1867 році. До нього входили княгині Шаховська, Яновська, Ожовська. У 1895 році на кошти, зібрані від пожертвувань окремих людей, вони відкрили в Житомирі лікарню Червоного Хреста на 15 ліжок, амбулаторію. У 1898 році на базі амбулаторії створюється перша поліклініка.
В період першої імперіалістичної війни в приміщенні лікарні розташовується шпиталь Червоного Хреста, який спочатку лікує поранених, а в 1919 році, в зв’язку із встановленням Радянської влади на Волині та ліквідацією Волинського управління Російського товариства, реорганізовується в шпиталь для інвалідів війни.
Згідно архівних документів, Товариство Червоного Хреста на Україні започаткувало свою діяльність 18 квітня 1918 року, коли відбувся Перший з’їзд активістів цього руху. Про це писала газета ”Боротьба” 20 квітня 1918 року. З’їзд обрав організаційний комітет на чолі з доктором П. В. Петровським, якому було доручено справу розбудови Українського Товариства Червоного Хреста та вироблення його статуту.
В 1921 році Червоний Хрест проводить в лікарні реорганізацію: створює хірургічне відділення, відкриває рентген-станцію. З 1924 року лікарню очолює Олександр Федорович Гербачевський, який розгортає відділення на 20 ліжок для лікування хворих на туберкульоз. При лікарні відкривається дворічна школа медсестер, організовуються автомайстерні та майстерні по виготовленню апаратів для фізметодів лікування. Вперше в Житомирі з’являється електроводогрязелікування, застосовується кварцева лампа та діаметрія.
О. Ф. Гербачевський працює не лише над удосконаленням обладнання лікарні, підбором колективу висококваліфікованих і чуйних медичних працівників, але й організовує навчання населення основам медичних знань. То був час боротьби із наслідками голоду й Волинська організація Червоного Хреста відкриває разом з Губкомом та соцзабезом 2 дитячі колонії, дитячий санаторій, утримує дитячу колонію для хворих на туберкульоз дітей.
У 1927-1930 рр. Волинська організація налагодила роботу 90 гуртків першої допомоги у м. Житомирі, 44 – в селах, організувала школу-комуну медичних сестер та загони першої допомоги.
У 1932 році сітка лікувальних установ Житомирського міського комітету Червоного Хреста складалась з однієї лікарні на 45 ліжок, рентген-кабінету, аптеки, магазина санітарії та гігієни.
А на початок 1935 року організація Червоного Хреста вже мала лікарню на 75 ліжок, 2 поліклініки, 2 водолікарні, 2 аптеки, рентгенвідділення, 2 магазини санітарії та гігієни, санаторій для командирського складу Червоної Армії.
На той час Червоний Хрест на Україні мав у своїй власності 119 медичних, 206 профілактичних та дитячих закладів, четверту частину всіх протитуберкульозних диспансерів, 36 оздоровчих установ, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів, 400 аптек і магазинів санітарії та гігієни.
Все це у 1938 році рішенням Раднаркому було безкоштовно передано Наркомздраву.
На превеликий жаль, архівні матеріали з 1935 по 1944 роки про діяльність організації Червоного Хреста області не збереглися.
У післявоєнні роки головою Житомирської обласної організації був Манзон Ісак Маркович. Пізніше – Олійник Володимир Іванович (1958-1961), в даний час працює в Бердичівській районній лікарні; Шланін Борис Тимофійович (1961-1967) та Портянко Антоніна Іванівна (1967- 1975), які знаходяться на заслуженому відпочинку; Селезньов Микола Михайлович(1975-1978); Супряга Алла Федорівна (1978-1986), в даний час – голова обкому профспілки працівників охорони здоров’я.
З 1986 і по даний час очолює обласну організацію Червоного Хреста Богдан Олександр Володимирович.
Перегортаючи сторінки історії Товариства Червоного Хреста, слід відмітити, що ідеї миру і гуманізму, людяності і співчуття не вичерпалися, незважаючи на війни і багаточисельні конфлікти. І сьогодні Червоний Хрест докладає немало зусиль, щоб зменшити біль та страждання людей, підтримати їх у скрутну хвилину.
Вітаємо всіх членів нашого Товариства, волонтерів, спонсорів, підопічних Червоного Хреста із святом. Бажаємо всім міцного здоров’я, родинного щастя, успіхів в усіх добрих справах милосердя!

Ірина ВОЛОТІВСЬКА, в.о. голови районної організації Товариства Червоного Хреста

Advertisements

Перед Вами голови низько схиляємо

День Перемоги. Два коротких слова, але яких значимих! За ними стільки всього криється: трагедія країн і народів, спопелілі в полум’ї війни не тільки міста і села, а й людські долі і життя, чиїсь любов та надія і великий тріумф перемоги добра над злом. Це символічно, що святкуємо ми цей день весною і вся земля салютує героям червоним і білим цвітом. Ось біля своєї домівки самотньо сидить ветеран Великої Вітчизняної війни і зі смутком та світлою печаллю вдивляється у мирне небо, а біля його охайної хатини червоними дзвониками тягнуться до сонця тюльпани, вишні кружляють у білому вальсі. Вітерець пустотливо зриває з них сніжно-білу завію і творить справжнє диво. І квітучі вишні, і колишній солдат Великої Вітчизняної Олександр Матвійович Колесник з Андрушівки чимось схожі – обоє цвітуть білим-білим цвітом. Тільки з чола колишнього фронтовика його уже не струсять літа, бо то – усе пережите. А найбільше того срібла додала війна… Тільки завели ми мову про неї, а сині, як мирне небо, очі ветерана затягло туманом, і пам’ять перенесла у грізні далекі літа… Восени 1943-го дев’ятнадцятирічним Олександр пішов на фронт. Спочатку служив у піхоті в складі Першого Українського фронту. Армія генерала Ватутіна, а з нею і молодий солдат, звільняли від фашистських поневолювачів наш район, а потім пішли на Любар, Шепетівку, Тернопіль. У досвідчених фронтовиків, які пережили 1941-ий, 42-ий і вціліли в страшній вогненній стихії, вчився воювати, бути мужнім, виживати в нелегких фронтових умовах. Із запеклими боями наші частини рухалися в напрямку Прибалтики. Олександр Матвійович разом з іншими бійцями звільняв від гітлерівців Латвію, Литву. Оскаженілі фашисти ніяк не хотіли здавати своїх позицій, хоч розуміли, що наші війська уже не зупинити. Ніколи не забуде колишній фронтовик, як форсували річку Одер, брали Магдебург, йшли на Берлін, бо не терпілося змученим війною нашим солдатам якнайшвидше добити фашистів у їх лігві. Важко було вести військові дії на території чужої держави, смерть підстерігала за кожною будівлею, за кожною стіною. Багато бійців полягло там за крок до Перемоги та й після неї, бо навіть тоді, коли оголосили про капітуляцію Німеччини, продовжували точитися бої з ворогом – фашисти ніяк не хотіли визнавати свою поразку, окремі їх загони не збиралися здаватися. В одному з таких боїв був поранений в ногу і кулеметник О. М. Колесник. Але Перемога, яку зустріли з неймовірною радістю, додавала кожному з них сил, всім хотілося якнайшвидше повернутися на рідну землю. Та не скоро потрапив додому Олександр Матвійович, бо їх дев’яноста танкова дивізія надовго розмістилася під м. Шверін в Німеччині. З 1945-го стояли там до 1952-го року. З бойовими нагородами на грудях повернувся солдат в рідну домівку. Не було для нього кращого місця, ніж Нехворощ, яка снилась ночами в чужій стороні. Одружився на сільській дівчині Ганні, з якою прожили 44 роки, народили і виховали сина і доньку, побудували в Андрушівці будинок, працювали, аби в достатку жила родина. Довго Олександр Матвійович трудився в “Сільгосптехніці”. Тепер щодня виглядає дітей, які не лишають його самотнім, відвідують дідуся внуки і правнуки. День Перемоги для нього – це свято із свят, бо на її вівтар покладено мільйони життів і про це ветеран пам’ятатиме все життя. А йому нехай Бог відведе ще чимало літ на землі, свободу якої він захищав так віддано. Аби вшанувати колишнього фронтовика, йому, як і багатьом іншим ветеранам війни нашого району, було вручено подарунок від народного депутата А.В. Лабунської.

Валентина Василюк

історія Ярешки Андрушівського району історія Корчмище Андрушівського району історія поселень андрушівського р-ну історія Івниця Андрушівського району історія Андрушівського району

Post Navigation