Андрушівка Інфо

Інформаційний сайт про м.Андрушівка (Житомирська область)

Archive for the month “Січень, 2010”

Храм святої Клари в Городківці

Чим же відома ця святиня? Своєю красою, історією, відомими особистостями, доля яких пов’язана з ним. На місці теперішнього костьолу в Халаїмгородку (так до 1946 року називалася Городківка) в 1818 році паном Міхаловським з дозволу єпархіального начальства була побудована кам’яна каплиця святої Клари – філія костьолу святого Антонія села Білопілля (тепер Козятинського району Вінницької області, за 17 км від Городківки). Костьол у с. Білопілля був заснований Вінцентієм Тишкевичем (1757-1816 рр.), побудований з каменю, у його великому вівтарі знаходилася чудодійна ікона святого Антонія Падевського. Сам фундатор не дожив до закінчення будівництва храму (1818 року), похований у Лохойську. Інші ж кільканадцять членів родини Тишкевичів, померлих у ХІХ ст., спочивали у підземеллях храму. У 1957 році місцева влада цілеспрямовано знищила костьол трьома потужними вибухами: колгоспу потрібно було каміння для мурованих жомових ям та будівництва дороги. Бульдозером було знесено не лише руїни храму, але й могили, які знаходились на прилеглій територі (до речі, каміння виявилось непридатним для запланованих робіт). Нині при в’їзді в Білопілля височіє горб, оточений розливом річки Закиянки, на якому стояла святиня. Історія каплиці св. Клари і костьолу в Халаїмгородку тісно пов’язана з життям родини Івановських. Так, у 1782 році село стало належати летичівському скарбничому Мацейові Івановському, по його смерті – його синові Дезидерію Івановському, маршалкові Житомирського повіту. У 1844 році розпрощався із земними справами Д. Івановський, а в 1848- ому на 30-му році життя померла його дочка Фабіна (в одруженні Міхаловська). Клара Івановська ставить і освячує біля каплиці пам’ятний знак з сірого нешліфованого граніту як вдячна дружина святій пам’яті свого чоловіка і найкращої з дочок. У той час Євстахій Івановський, син Д. Івановського, відомий польський мемуарист та історичний публіцист, вже прийшов у літературу. Народився він у 1813 році в Халаїмгородку. В 1825-1831 роках навчався в Кременецькому ліцеї, після його закриття повернувся на батьківщину. Спочатку поринув у сільськогосподарські турботи, в яких, проте, не знайшов свого покликання. Згодом у с. Ненадиха на Київщині, де також мав маєток, організував товариство культурного життя. Став часто подорожувати по Україні та за кордоном, зацікавився історією Речі Посполитої та Правобережної України. Збирав усні й рукописні матеріали, з часом у нього накопичилось багато документів, записаних спогадів, розповідей, які містили характеристики, оцінки, описи, хронологічні зіставлення, які лягли в основу його творів. Він не пізнав щастя сімейного життя: переживши нещасливе кохання в юності, залишився самотнім назавжди. Відійшовши від маєткових справ, Є. Івановський свої сили і натхнення віддав написанню мемуарів. Його багатотомні розповіді про події на Волині й Київщині у XVIII-ХІХ ст. Це, зокрема, „Спогади минулих літ”, „Польські пам’ятки різних часів”, „Спогади давніх і наступних польських часів”, „Листи, вихором принесені у Краків з України”. Вони видані за кордонами Російської імперії під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustahy Helleniusz. Його літературна спадщина – це нариси про відомі особистості, розповіді про події, які містять розгорнуті характеристики сучасників, приватні листи осіб, їхні мемуари. Це безцінний скарб фактів, знань і подробиць з історії Правобережної України. Проте не мемуарами літератор залишився у пам’яті односельців. Для них вони, мабуть, у той час були не доступними. Очевидно, що Є. Івановський писав не лише для сучасників, а й для майбутніх поколінь, сподіваючись, що його знання будуть особливо потрібні. Так воно й сталося. Сьогодні на твори Є. Івановського часто посилаються в наукових роботах як українські, так і польські та французькі вчені, які досліджують історію і літературу Волині ХІХ століття. Знову він повернувся у Городківку на початку ХХІ ст., коли нинішні жителі села дізналися про його життєвий і творчий шлях. Здивовані городківчани впізнали в ньому „м’якого пана” з переказів своїх дідів і прадідів. Мемуарист запам’ятався їм своєю доброчинністю: давав селянам під час скрути борошно, лісоматеріал на відбудову згорілих осель, православному священику – гроші на побудову обійстя. Так само безоплатно в кінці ХІХ ст. він роздав наділи землі колишнім орендарям, які після 14-ти років безуспішних пошуків незайманих земель на півдні України повернулися в село знедоленими. Цією „незацікавленою благодійністю”, як зазначає французький історик Даніель Бовуа, він викликав здивування сучасників. Незважаючи на всі намагання виконати заповіт матері, Є. Івановський не зміг побудувати в Халаїмгородку костьол. У другій половині ХІХ ст. російський царизм здійснював репресії проти польського дворянства на Правобережній Україні у відповідь на його збройну боротьбу на підтримку польських повстань у 1831 і 1863 роках. У той час, коли тут змагалися польський і російський впливи, російська влада не дала письменнику дозволу на будівництво святині. Тому він до кінця свого життя здійснював нагляд за каплицею, дбаючи, щоб вона була у хорошому стані, щоб проводилися богослужіння. З цієї каплиці проліг його останній шлях від рідного села на вічний спочинок до костьолу св. Антонія села Білопілля, біля якого він був похований. Провела митця у вічність Анна Жмігродзька (дівоче прізвище Чечель), внучка його сестри. З каплицею пов’язані імена відомих митців та науковців ХІХ ст. Безсумнівно, в ній не раз бував Едвард Руліковський – видатний польський історик, етнограф, антрополог, випускник Сорбонського університету, з яким Є. Івановський приятелював і активно обмінювався історичними відомостями. Деякий час, готуючи наукові дослідження, він перебував у халаїмгородського літератора, вивчаючи матеріали його багатого стародавнього архіву.
Каплиця св. Клари пам’ятала і Олександра Ґрозу (1807-1875) – відомого польського поета й драматурга, закоханого в Україну, її історію і фольклор. Народився він у с.Закриниччя, тепер Оратівського району Вінницької області. Після навчання у Віленському і Дерптському університетах повернувся на Україну, вивчав український фольклор, історичне минуле українського народу. У його творчому доробку з’являються поеми на теми з українського життя: „Сорока”, „Про вмерлі душі”, „Мартин”, „Пан Григір”, „Нежданий гість”, „Заклад”, „Смецинський”, драма „Гриць”. У них бачимо повагу до українських селян, протест проти їх приниження. У творах митець не уникає теми класового антагонізму між українським народом і польською шляхтою. У поемі „Канівський староста” він представляє історію злочинів і насильств магната М.Потоцького, в іншій поемі – „Перша покута Залізняка” – розповідає про події Коліївщини. У 30-40-х роках письменник видає 5 томів альманаху „Русалка”, пише прозові твори: „Владислав, витяг з не дуже старих мемуарів”, „Контрактова мозаїка…”. На схилі 50-х років ХІХ ст. А.Ґроза працює в Бердичеві учителем, потім переїжджає в Житомир, де дає приватні уроки польської мови і літератури, стає одним із головних ініціаторів та активних працівників Книжково-видавничого товариства, яке друкувало дешеві букварі, підручники, художню та релігійну літературу. Та незабаром розпорядженням Київського військового губернатора І.Васильчикова діяльність Товариства була заборонена, а за те, що воно таємно продовжувало діяльність, його організатори зазнали переслідування з боку властей. Серед слідчих був і суддя Г.О.Короленко, дружина якого була полькою і з яким А.Ґроза щиро приятелював. Він посприяв тому, щоб хід кримінальної справи поступово припинився. Останні п’ять років свого життя (1870-1875) письменник прожив у Халаїмгородку. Він поселився в садибі друга і однодумця Є.Івановського, який поважав його за невичерпний ентузіазм, постійне прагнення допомагати іншим, любов до знань, благородне горіння, сприяння творчій молоді. Митець вражав сучасників своєю добротою, благородством, радів плодам своїх самопожертв. Як підкреслював городківський літератор, він завжди був „сповнений ентузіазму працювати до останнього життєвого подиху”. А.Ґроза, який розміняв сьомий десяток літ, намагається встигнути багато зробити. У 1873 році він видає драму в двох частинах „Твардовський”, починає писати мемуари, друкує збірку „Щоденник”, під кінець життя закінчує драму „Марфа, посадниця у Великому Новгороді”. Часто буваючи на богослужінні у каплиці св. Клари, чи не просив він у Божої Матері заступництва від властей за те, що, незважаючи на сувору заборону, навчав рідної мови дітей польських сімей? Певно, і просив кращої долі сільським сиротам, якими опікувався. Вдячні діти прийдуть пошанувати свого доброчинця напередодні його смерті. А в 1880 році у Бердичівському монастирі на честь доброї і благородної людини, письменника А.Ґрози було встановлено меморіальну дошку з мармуровим барельєфом. По смерті Є.Івановського його маєток, а також бібліотеку, архів і картинну галерею за заповітом успадкували брати Маріуш і Євстахій Жмігродзькі. Вони були синами Анни і Ромуальда Жмігродзьких, які проживали в с. Кашперівка (тепер Козятинського району Вінницької області). На початку ХХ ст. на Правобережній Україні послабився утиск римо-католиків з боку Російської держави, і 54-річна Анна й 60-річний Ромуальд Жмігродзькі втілюють в життя волю К.Івановської на прохання її сина Євстахія. У 1910 році на місці каплиці розпочалося будівництво костьолу святої Клари, яке закінчилося в 1913 році. Споруджували храм польські майстри, підсобляли їм жителі Халаїмгородка і сусіднього села Жерделі. На кам’яному моноліті звелася будівля з каменю й цегли, дах її був покритий червоною черепицею, привезеною з польського заводу. Завдяки досвіду і вмілому керівництву будівничого Е.Яблонського і технолога А.Ходака костьол не лише захоплював строгістю і вишуканістю форм, він відзначався акустикою інтер’єру і мелодією дзвонів. На дзвіниці була оригінальна конструкція з трьох дзвонів, найбільший з яких був вагою 150 кг. Вікна були засклені кольоровими вітражами. Посеред святині під стелею висіла кришталева люстра, яка відбивала світло всіх кольорів веселки, створюючи в приміщенні невимовну красу. Урочиста мелодія органа зачаровувала людей, зачіпаючи найтонші струни їх душ. Майстерно виконані настінні розписи надихали любити людей, цінувати життя і пам’ятати про його минущість на землі. Прізвища фундаторів святині, будівничого, технолога і пробоща вирізані на камені, який вмурований у стіну. Жмігродзькі, які пожертвували кошти на будівництво костьолу, знайшли вічний спочинок у Варшаві (Польща): Анна – в1930 р., Ромуальд – в 1935 р. Їх син Євстахій, не жонатий, офіцер російської армії, був замордований у Бердичеві під час революції 1917 р. Другий син, Маріуш, з сім’єю виїхав у Польщу, де розпрощався із земними справами в 1965 р. в м.Пжедбожу. А за 16 м від костьолу стоїть символ пам’яті про К.Івановську та її сина Євстахія – двометрова стела з шліфованого сірого граніту, на якій викарбувано напис: ? + P z Chojeckih KLARA IWANOWSKA marsza?kowa ?ytomierska † 5/VI 1859 r. w Cha?aimgrodku przez lat 70 ____________ • ______________ Eustahy – Antoni Heleniusz IWANOWSKI ostatni herbu “?odzia” † 24/VI 1903 r. w Ha?aimgrodku przez lat 90 Цікава деталь: напис на пам’ятному знаку про Клару Івановську є поки що єдиним джерелом, звідки ми дізналися її ім’я. Наявні на цей час наукові матеріали про Є.Івановського не називають її імені, обминаючи його фразою кшталт „мати з родини Хоєцьких”. Не знає її імені (позначено літерою „N”) і Genealogia potomk?w Sejmu Wielkiego(її батько, Ян Непомуцен Хоєцький, був послом на Чотирилітньому сеймі Речі Посполитої). Отже, біля костьолу – унікальний гранітний історичний документ початку ХХ ст. Пробощем новозбудованого красеня-костьолу в Халаїмгородку був Станіслав Гурський. На жаль, до нашого часу не залишилося ніяких відомостей про його діяльність і долю. З 1921 року Халаїмгородський приход мав статус філії Білопільського приходу Липовецько-Бердичівського деканату. Цього ж року настоятелем приходу був призначений Борецький С. Т. Паралельно він душпаствує в с. Вчорайше (костьол в ім’я Різдва Христового), в с. Чорнорудка (каплиця), с. Шпичинці (каплиця). Станіслав Томашович народився в 1891 р. в міщанській родині в м. Коломия (Галичина). Початкову освіту отримав приватним способом. З 1908 по 1910 рр. навчався в ІІ Одеській чоловічій гімназії й отримав атестат про середню освіту. У вересні 1910 року вступає до Новоросійського університету на філософський факультет, де вчиться півтора року. Відчувши помилковість обраного шляху, в кінці 1912 року приїздить в Житомир. Після декількох бесід його зараховують до місцевої духовної семінарії одразу на другий курс. По закінченні навчання висвячений в Житомирі 22 травня 1916 року єпископом Сейненським Антонієм Карасем. 1 червня 1916 року призначений вікарієм костьолу св. Олександра в Києві. У жовтні 1917 р. додатково призначений законовчителем у двох приходських школах та двох школах польської спільноти “Матиця”. У Халаїмгородок був призначений за пропозицією апостольського адміністратора ксьондза Сокальського, під керівництвом якого працював. Майже 9 років Борецький С.Т. проводив у святині проповідницьку та душпастирську діяльність. То були важкі роки терору і переслідування католицької церкви, які розпочалися ще за часів громадянської війни. Не вщухали вони й наступні 20 років. На Україні органами ДПУ було підготовлено декілька групових судових процесів над католицькими священиками. Перший – в 1929-1930 роках, коли польських душпастирів звинуватили у створенні „Контрреволюційної повстанської організації”. Другий – у 1935-1936 роках. Це був так званий судовий процес у справі „Контрреволюційної фашистської організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Масові арешти священиків призвели до поступового закриття храмів та їх передачі державним органам управління. В костьолах почали розташовувати ремонтні майстерні, сховища сільгосппродуктів, архіви та інше. Станіслав Томашович потрапив поле зору органів ВЧК-ДПУ в кінці 1929 року, коли почалася підготовка до масових арештів священиків та організації показового судового процесу над українським духовенством 1930 року. У цей час на селі більшовиками проводилася кампанія по створенню коштів, велася наполеглива агітація за вступ у них кожного селянина. У грудні 1929 року органи державної влади Білопільського району отримали інформацію, що в селах Чорнорудці, Бровках і особливо в Халаїмгородку люди почали масово забирати свої заяви про вступ до колгоспів, тобто виходити з них. У район одразу були відряджені представники міліції та ДПУ. На початку січня 1930 р. почалися допити мешканців сіл, і більшість з них заявили, що керівником всієї акції виходу селян з колгоспів є халаїмгородський священик Станіслав Борецький. Цікаво, що слідство проводило тоді не ДПУ, а міліція, так званий народний слідчий V дільниці Бердичівської округи. Але методика оцінки подій та організації попереднього розслідування, фразеологія складання документів на формулювання звинувачень свідчать про те, що всі події розгорталися під щільним контролем ДПУ. 20 січня 1930 р. так званий народний слідчий виносить постанову про притягнення Борецького С. Т. до карної відповідальності за статтею 54–10 КК УРСР у складі з 14-ти мешканців довколишніх сіл району, а також ще й окремий документ про утримання священика під вартою в Бердичівській тюрмі. Перелік звинувачень Борецького не відрізнявся особливою оригінальністю, це добірка стандартних фраз: контрреволюційна робота серед селян, використання релігійної пропаганди для організації підриву закладів радянської влади, агітація проти колгоспів, польський націоналізм. У нашвидкуруч сфабрикованій судовій справі разом з ним безпідставно, без будь-яких доказів притягувалися до відповідальності, вже незважаючи на те, були вони католиками чи православними, жителі села: органіст халаїмгородського храму Антон Посудовський, колишній православний диякон Андрій Мірович, селяни-середняки Скородзієвський та Димович А., Возний Д., Рогаль В. та інші. Кожному з них інкримінувалася участь у створенні антирадянської групи, яка збиралася в хаті громадянина Новіцького і проводила по селах району агітацію проти колгоспів. А на чолі групи стояв ксьондз Борецький. Станіслав Томашович же постійно стверджував, що ніколи не втручався в політичні справи радянської влади і йому були байдужі проблеми створення колгоспів, оскільки він не має власної землі; що контрреволюційна діяльність ніяк не може бути пов’язана з душпастирською. Він лише не заперечував власного незадоволення атеїстичною пропагандою, закриттям церков, не відмовлявся від закликів до поважання християнських цінностей і повернення викладання Святого Письма в школах, вважав скорочення чисельності віруючих бідою і початком розпаду суспільства. Слід відзначити, що за грудень 1929–початок січня 1930 років заяви про вихід з колгоспів у Халаїмгородку, Шпичинцях, Чорнорудці подали близько 300 селян. Але чи був до цього причетний ксьондз Борецький? 11 квітня 1930 р. Станіслава Томашовича допитують в Бердичівському окружному відділі ДПУ і звинувачують за статтею 54-10 КК УРСР. У цей же день виноситься постанова з клопотанням перед судовою трійкою при Колегії ДПУ УРСР про адміністративне вигнання Борецького С. Т. за межі України. Аргументи слідчих такі: – проводив агітацію проти колгоспів у селах Халаїмгородок, Бровки, Чорнорудка й організував масовий вихід селян з колгоспів у грудні 1929 року; – організував „кулацьку? підпільну організацію для підриву радянської влади на селі; – розповсюджував провокаційні чутки про повернення польської влади на Україну; – релігійна пропаганда. Одразу ж після цього С. Т. Борецького перевозять до Харкова, і вже 12 травня 1930 року відбулося засідання судової трійки при Колегії ДПУ України (протокол №121). Борецького засуджено на 5 років концтаборів. Відбувати мав у Біломоро-Балтійському таборі (ББЛаг). Але спочатку його відправили до політізолятора в Ярославль, де він пробув до вересня 1933 року. 18 вересня 1933 р. прибув до Соловецького відділення ББЛага. Станом на 10 серпня 1934 року утримувався в спецізоляторі „Савват’єво” без використання на працях. У серпні 1934 року Управління держбезпеки НКВС (Київ), розуміючи, що невдовзі закінчиться термін ув’язнення Борецького С.Т. і він може повернутися на Україну, виносить постанову про небажаність такого повернення. Мотивується це тим, що „Борецький є дуже популярним серед поляків та польських контрреволюціонерів”. Особлива Нарада НКВС СРСР (Москва) 21 січня 1935 року переглянула матеріали справи № 212653, щоб вирішити долю Борецького після звільнення у квітні цього року. Рішення було таким: вислати Борецького С. Т. до Північного краю на три роки. 10 березня 1935 року Президія ЦВК Союзу РСР затвердила цей вирок. З травня 1935 року Борецький перебуває в Архангельській області. 27 травня 1937 року Управління НКВС Північного краю запитує додаткові слідчі матеріали на нього, і 23 листопада 1937 року він знову заарештований у вигнанні. 4 січня 1938 року за постановою трійки НКВС по Архангельській області Борецький звинувачений у контрреволюційній діяльності і приречений до вищої міри покарання. Розстріляний 13 січня 1938 року в Архангельській тюрмі. Постановою Житомирської обласної прокуратури від 5 травня 1989 року Борецький С.Т. реабілітований. У 1935 році Халаїмгородський приход припинив своє існування. Храм спочатку забрали під сільський клуб. Зняли дзвони з дзвіниці, статую Божої Матері, яка зустрічала віруючих біля входу в святиню, збили з основи і кинули в ставок. У костьолі відбувалися виступи учасників художньої самодіяльності, проводились урочисті заходи у дні державних свят, танцювала сільська молодь. Однак пізніше клубом стало перебудоване приміщення православної церкви, а з костьолу місцеві власті визнали доцільним зробити колгоспну комору. Під час Великої Вітчизняної війни, після встановлення в Халаїмгородку німецької окупаційної влади релігійне життя приходу було відновлено. За спогадами старожилів, богослужіння у святині організовував ксьондз Йосиф Козинський. Ми схиляємося до такого свідчення, знаючи про те, що він у цей період також зіграв велику роль у відкритті храму св. Варвари в Бердичеві. Його як активного бердичівського настоятеля навіть запрошували влітку 1943 року на богослужіння в Житомир, де місцеві католики вже понад рік не мали душпастиря. З архівних джерел та наукової літератури відомо, що Козинський Й. К., постійно мешкаючи в Бердичеві, у 1945-1959 роках відвідував і проводив богослужіння в Городківці. Йосиф Климентійович народився 4 липня 1889 року в с. Озерне (сучасний Погребищенський район Вінницької області). Початкову освіту отримав удома. У серпні 1910 р. витримав екстерном іспити за 4 класи в Сквирській місцевій гімназії. У лютому 1912 р. вступив до Житомирської духовної семінарії, яку скінчив у червні 1916 року. Висвячений 22 травня 1916 року в Житомирі єпископом Сейненським Антонієм Карасем. У вересні 1916 р. відряджений для продовження навчання до Петербурзької академії. 4 серпня 1917 року повернувся в Житомирську єпархію і був призначений на посаду вікарія Кременецького приходу. 15 липня 1918 року отримав посаду законовчителя Житомирських місцевих училищ. Але громадянська війна навряд чи дозволила Йосифу Козинському в повній мірі викладати Закон Божий молодим житомирянам. Не пізніше 1920 року він переїхав до Ружинського району і оселився в с. Топори, де й став настоятелем храму. Паралельно душпаствує і в Ружині. У 1931 році працівниками ДПУ було заарештовано декілька православних священиків у Ружинському районі. Отримавши попередження про це від віруючого поштаря Олекси Жочука, Й. Козинський не виключив можливість і власного арешту. Отож він на 4 тижні залишив приход. Переховувався у священиків у Кам’янці-Подільському, в Житомирі, в Києві, у сестри Емілії в с. Озерному. Отримавши інформацію від віруючих, що його ніхто не розшукує, заспокоївся і повернувся в Топори. Працюючи головним чином у сільській місцевості, він бачив і розумів справжні причини масового голоду 30-х років. Завжди був проти створення колгоспів, хоч ніколи не говорив про це відкрито, в проповідях, а лише в приватних бесідах. Багато сільських керівників звинувачували священика в тому, що він зриває плани колективізації (с. Чехова, с. Топори, с. Зарудинці). І, можливо, вони мали рацію. У його приходах в 1931-1934 рр. збирали гроші для підтримки заарештованих і засланих священиків. У 1930-1933 рр. Й. К. Козинський підтримував стосунки з ксьондзом Блехманом, відвідував його в Києві і отримував нові молитовники, літургійні календарі, релігійні книги. Це в недалекому майбутньому буде кваліфікуватися слідчими НКВС як спроба розповсюдження антирадянської релігійної літератури. У червні 1935 року намагався отримати дозвіл на проведення богослужінь у Ходоркові, але Київський облвиконком відмовив йому в реєстрації. Був прихильником колективного звернення священиків (Козинський, Яхневич, Шенфельд, Янковський, Бравер), які залишилися на волі, до вищого керівництва СРСР з приводу катастрофічно зростаючого тиску на Церкву з боку місцевих органів влади. Вважав протистояння радянської держави з християнством трагічною помилкою і вірив у можливе вирішення конфлікту мирним шляхом. У січні 1935 р. помер настоятель Погребищенського приходу ксьондз Альбін Гутовський, і Й. Козинський почав щомісяця відвідувати віруючих у Погребищах. Але відновлення життя католицької громади, очевидно, не входило в плани місцевого керівництва, і наприкінці травня храм вирішили зачинити. Зробили це начебто за відмову віруючих ремонтувати споруду. Всі намагання прихожан владнати конфлікт з виконавчою владою не мали успіху. Тоді ініціативу взяв на себе голова громади Хизик, і люди написали черговий варіант листа-звернення до Постишева. Ксьондз Й. Козинський дав згоду відредагувати його зміст. Такий вчинок в подальшому буде розцінений як спроба організувати масовий протест діям органів радянської влади. Арештований 19 серпня 1935 р. Проходив по матеріалах справи так званої „Фашистської контрреволюційної організації римсько-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні”. Постановою Особливої Наради Колегії НКВС від 14 травня 1936 р. згідно ст. 54-4 і 54-11 КК УРСР засуджений на 5 років таборів. Висланий разом з ксьондзами Бравером, Янковським та Клемчинським до табору Управління „УХТАПЕЧЛАГ” НКВС СРСР в с. Чиб’я (біля м. Ухта, Республіка Комі, Росія). Звільнений 19 серпня 1940 р. і повернувся до Бердичева де продовжував відправляти духовні потреби віруючих майже нелегально, в приватних хатах. Після Великої Вітчизняної війни ксьондз Йосиф Козинський продовжував жити в Бердичеві. Крім Городківки, він проводив богослужіння в Любарі (1945-1948), Івниці (1945-1948), Краснополі (1945-1950), Топорах (1945-1949). До останніх днів життя виконував обов’язки настоятеля в Покостові, Михайлівці, Новому Заводі, Іванополі, Мирополі. Помер 20 січня 1967 року в Бердичеві і похований на місцевому цвинтарі. На підставі даних ГУ МВС України в Київській області Козинський Й. К. рішенням Прокуратури УРСР від 8 серпня 1989 року реабілітований. Рішенням Житомирського обласного виконавчого комітету за № 591 від 02.06.1961 року костьол св. Клари у Городківці було забрано у римо-католицької релігійної общини і передано місцевій середній школі під палац піонерів. Але з нього зробили колгоспну комору. Порозбивали культові речі, знищили орган, розписи на стінах забілили вапном. Всупереч своєму призначенню нести людям Боже заступництво, храм був приречений владою на забуття і руйнування. Покинутий, він, проте, залишався величним і своєю притягальною красою не залишав байдужими гармонійні людські душі. У 70-х роках костьол справив велике враження на відомого художника І. Я. Стадничука. Іван Якович народився 1913 року в Халаїмгородку, тут пройшло його дитинство. У 1940 році вступив до Академії мистецтв у Ленінграді. У Велику Вітчизняну війну добровольцем пішов на фронт. Командував мінометною батареєю, воював у Польщі, Прибалтиці, Німеччині. Перемогу зустрів у госпіталі м. Полтави після 4-го поранення. З 1946 року він продовжував навчатися в Академії мистецтв на графічному факультеті у професора К. І. Рудакова, по закінченні поїхав творити у Казахстан. Проте невичерпним духовним джерелом художника була Україна. Він любив працювати в Городківці. Приїжджаючи з родиною, зупинявся в троюрідного брата В. Ф. Голишівського. Саме в селі у митця виник задум створити картину „Бальзак”. Іван Якович ходив у Бердичів до костьолу св. Варвари, де видатний французький письменник вінчався з Е. Ганською, а звідти – знову пішки (як він казав – „дорогою Бальзака”) у Верхівню, щоб побачити місця, де короткий час жив і творив безсмертний класик. Картина була написана вже в Алма-Аті. Художник із замилуванням змальовував з 4-х сторін храм св. Клари у Городківці. У 1982 році він навіть намагався створити у костьолі картинну галерею, де б знаходилися його власні полотна та картини його друзів – художників Радянського Союзу, зокрема з Києва і Ленінграда. Але підтримки з боку керівників районного й обласного рівня не одержав: не на часі питання, мовляв. У 1989 році святиня була передана римо-католицькій общині. За свої кошти вона провела ремонт, здійснила перекриття даху, знову розпочалося богослужіння. Однаково величний вдень і вночі, храм стоїть незворушно серед людських поколінь майже сто років, вкарбувавши в себе пристрасті ХХ століття.

Іван Савицький,
заступник директора Городківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Новини Андрушівщини

історія Малі Мошківці Андрушівського району історія сел андрушівського р-ну житомирської обл історія поселень андрушівського р-ну житомирської обл історія Глинівці Андрушівського району історія Нова Котельня Андрушівського району

Медична етика і Андрушівка

Під етикою розуміють науку про суть, закони виникнення, розвиток і функції моралі, про відносини між людьми і обов’язки, які випливають з цих відносин. Вперше термін «етика» застосував Арістотель, який розумів її як філософію моральної поведінки людей.
Медична етика вийшла з надр загальної етики і її слід розглядати як специфічний прояв загальної етики. Медична етика — це вчення про роль моральних засад у діяльності, медичних працівників, про їх високогуманне ставлення до людини як необхідну умову успішного лікування хворого.
Суть можна викласти такими словами: «До хворого треба ставитись так, як ти хотів би, щоб ставились до тебе».
Після закінчення вищих медичних навчальних закладів молоді лікарі дають клятву Гіппократа. Клятва вимагає від лікаря бути завжди готовим надати медичну допомогу хворому. В медичних училищах випускники дають Урочисту обіцянку, яка певною мірою відображає зміст присяги лікаря.
До питань етики належать також і медичні помилки, які слід відрізняти від злочинних дій, що караються законом. Професійні помилки можуть бути пов’язані з недостатнім рівнем знань, відсутністю досвіду, недосконалими методами дослідження.
Щороку чимало інституцій проводять в Україні дослідження порушень прав людини в державних установах, і незмінно медичні заклади входять у першу п’ятірку порушників. У 2007 р. АЦ “Соціоконсалтинг” провів соціологічне дослідження “Вивчення громадської думки як інструмент моніторингу дотримання прав пацієнтів в Україні” за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Результати опитування показали, що більшість опитаних вважає систему охорони здоров’я України небезпечною (63%). 80% респондентів вважають, що за останні 5 років ситуація в системі охорони здоров’я не змінилася або погіршилася. Причини: низька поінформованість населення України про права пацієнтів, фінансові проблеми медичної галузі, недосконале законодавство.

Проблема — в нашій пасивності.

— Чи відомі Вам випадки успішного відстоювання громадянами своїх прав в Україні?

Не менш типові приклади індивідуального порядку. Більшість із них є похідними від нехтування нормою статті 28 Конституції — «кожен має право на повагу до його гідності». Це стосується спілкування громадян як з представниками органів управління, так і правоохоронних структур.

Так, мені відомі випадки успішного відстоювання громадянами своїх прав. На жаль, це швидше винятки, ніж типові випадки. Як правило, їм допомагали висококваліфіковані (і — високооплачувані) адвокати. Іноді — рідко — їм допомагали так звані правозахисники. Надзвичайно рідкісні випадки, коли самі громадяни України, озброївшись терпінням і правовими знаннями (а не емоціями), добивалися конкретної справедливості. На жаль, реальне перетворення подібних випадків захисту себе самого на масштабне явище сьогодні неможливе. Причина очевидна — радянські люди, котрі мешкають у пострадянських умовах, просто не розуміють, що саме вони повинні навчитися відстоювати свої права.. У переважній більшості випадків радянська людина, не бажаючи сама включатися до процесу відстоювання справедливості, шукає якогось академіка Сахарова, який, відкинувши всі свої особисті і професійні справи, повинен захищати такого-то… Проблема — в радянській ментальності, тобто в ментальності раба.
Я можу навести приклад: в Америці вчитель третього-четвертого класу веде своїх учнів до суду, щоб вони спостерігали за судовим процесом. Таким чином, дитина сама засвоює певні звички, знання, які в умовах самого уроку в школі неможливо передати. Скільки, для прикладу, наших дітей знає, що ніхто з дорослих не має права вимагати, щоб дитина показала, що знаходиться в її кишені? В Америці це знає кожний учень. Це речі, які закладаються в менталітет у ранньому віці, — і вони відбиваються на поведінці дорослої особи.
Держава рахуватиметься з нами лише тоді, коли ми навчимо її рахуватися з нами.
Безсумнівно, соціальні права. Але й тут проблема полягає не в прямому зловмисництві держави, а, швидше, в пасивності наших громадян, які не вміють і не бажають пристосовуватися до реалій нової країни.

Ми маємо такі порушення прав пацієнтів де не винятком є і Андрушівка.

Але в реалії ми маємо таку поведінку медичних працівників, де ми боїмося сказати слово всуперечь лікаря. Неповага до пацієнта в нашій лікарні, та ганебне ставлення в деяких випадках дивує обласних лікарів. Лікарі встановлюють такі порядки, в якій Конституція може заздрити. Наприклад:
– працівник мед.закладу може приймати тих кого за хоче без черги;
– мед. працівники мають право нахабно йти до любого лікаря без черги.
– час прийому або відказ, лікар встановлює сам і без належної відповіді його діям.
Прикладів багато і завжди це сходить з рук. Доки ми не будимо відстоювати свої права.

Задайте собі питання чи подобається вам те що коли ви йдете наприклад до стоматолога чи офтальмолога вам відразу ж в реестратурі відмовляють доки не пройдете ФЛЮОРОГРАФІЮ. А чи знаєте ви те що ви неповинні на прикази реестратури це робити. Коли я почав розслідувати чому так відбувається, це дратувало і дивувало працівників які мають відношення до флюорографії. Вам починають пояснювати про єпідемію на Житомирщині і про те як це небезпечно захворіти на туберкульоз і т.д. Але коли запросити данні про епідеміологічний стан в Житомирській області то неменьше здивування буде із зустрічним – А хто Ви, і навіщо вам?
Тому що при епідемії є дії якіх чомусь у нас невидно, тобто єпідемія є для вас(на словах) – але її немає насправді …
Насам кінець хочу лише дати приклад відмови (Заяви) від флюорографії, де незакликаю вас відмовитись від цієї услуги, а для впевненості того що вас примушують незаконно виконувати чиїсь вказівки є порушенням.

Заява про відмову від Флюорографії

На основі законів
Я_______________________заявляю про відмову від впливу іонізуючих випромінювань (тобто флюорографії), зважаючи на:
Про добровільність медичного втручання:
Цивільний кодекс України:
Ст.281 3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.
Ст.284. 3. Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою.
4. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”:
Ст.42 Ризиковані методи діагностики, профілактики або лікування визнаються допустимими, якщо вони … застосовуються за згодою інформованого про їх можливі шкідливі наслідки пацієнта
Конвенція про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини (Конвенція про права людини та біомедицину):
Ст.5 Будь-яке втручання у сферу здоров’я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Відповідна особа у будь-який час може безперешкодно відкликати свою згоду.
Пацієнт має право відмовитися від медичного втручання, пов’язаного з його опроміненням.
Захист людини від впливу іонізуючих випромінювань
Стаття 17. Забезпечення захисту людини під час лікування та здійснення медичної діагностики
Використання у медичній практиці будь-яких джерел іонізуючого випромінювання повинно здійснюватися з обов’язковим застосуванням засобів індивідуального захисту та контролю доз опромінення пацієнтів.
Дози опромінення пацієнтів під час лікування та здійснення медичної діагностики повинні бути настільки низькими, наскільки це можливо для діагностичних або лікувальних цілей та не перевищувати затверджених в установленому порядку норм.
Доза опромінення, отримана пацієнтом при медичному втручанні, повинна реєструватися, а інформація щодо дози опромінення повинна зберігатися в архівах медичних установ протягом 50 років, а по закінченні зазначеного строку передаватися до Національного архівного фонду.
Пацієнту надається на його вимогу повна інформація про очікувану чи отриману ним дозу опромінення та про можливі його наслідки.
Користуючись правом- Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”:
Ст.6 Кожний громадянин України має право на охорону здоров’я, що передбачає: … е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я і здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;
та неможливим наданням мені повної інформації зазначеної статті 17., маю право відмовитися від флюорографії.
А також:
Даний вид діагностики (флюорографія) застосовується лише тоді, коли немає альтернативних і є чіткі клінічні прояви захворювання, у даному випадку туберкульозу. Лікар, що відправляє на рентген, повинний пояснити доцільність такого рішення, знати усе про здоров’я пацієнта, що відправляється, дозу опромінення. У противному випадку маю право на відмову, без вагомих причин.
Якщо в відсутні клінічні ознаки туберкульозної інтоксикації, а саме: немає періодичного підвищення і зниження температури тіла, немає погіршення апетиту, відсутні нейровегетативних розлад (підвищена нервова збудливість або її гноблення, головні болі, тахікардія), пітливість, немає збільшення лімфатичних вузлів, печінки, селезінки, зупинки фізіологічного збільшення або дефіциту маси тіла, то чинним законодавством не передбачені додаткові огляди фахівцями, не передбачена здача додаткових аналізів і проходження додаткових процедур і т.д.
Таким чином я не є хворий туберкульозом, і, відповідно до приведених статей здійснення медичної діагностики (флюорографія) є добровільним, та відмовлення від неї не спричиняє ніяких наслідків.

а) ст.19 Загальної Декларації Прав Людини (Кожна людина має право на волю переконань)
б) ст. 43 (про згоду на медичне втручання) “Основ законодавства України про охорону здоров’я”;
Нагадую Вам, що інформація про факт цієї заяви стосується стану здоров’я громадянина, тому є лікарською таємницею і не підлягає розголошенню, згідно законодавства України.
Цивільний кодекс України:
Ст.286 1. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні.
2. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.
3. Фізична особа зобов’язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків або з інших джерел.
Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я”:
Ст.40 Медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.
Закон України „Про інформацію”:
Ст.46 Не підлягають розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці.

…………………………

Андрій Никодюк,
м.Андрушівка

Почесне звання “Мати-героїня”

З 2007 року і до сьогодні в результаті спільної праці виконкомів сільських, селищної , міської рад та відділу у справах сім’ї, молоді і спорту райдержадміністрації підготовлено пакети документів на 188 жінок для присвоєння почесного звання “Мати-героїня “. 146 матерям це високе звання вже присвоєно. Порушені клопотання про присвоєння почесного звання “Мати-героїня” 42 жінкам району перед головою обласної державної адміністрації. Вони чекають чергового Указу Президента України.

Андрушівська районна державна адміністрація

Андрушівський цукровий завод: конфлікт навколо майнового комплексу

На територію Андрушівського цукрового заводу, який вже кілька років поспіль знаходиться в стадії банкрутства, двічі проникали люди з газорізальні обладнанням.

Про це повідомив директор ТОВ “Агробізнес-Захід” В’ячеслав Заєць, якому, за його словами, належить частина майна заводу.

– Перше проникнення на територію підприємства було здійснено 26 грудня 2009. Спочатку ми не знали хто ці люди. Потім вони нам показали договір купівлі-продажу оформлений на ТОВ “АМД-Метекс”, до якого невідомо як і через яких осіб потрапило майно. Як аргумент вони висувають нотаріально завірений договір, за яким, нібито, на території підприємства вже є їхнє майно. Офіційно до нас з проханням пройти на територію і подивитися майно вони не зверталися. Заходили не через прохідну, а з тильного боку підприємства розрізали ворота, обрізали замки, колючий дріт і проникли в приміщення, де знаходилася газова піч. Занесли туди кисневі і газові балони, газорізальні обладнання і вже планували різати майно, ні з ким не погодивши цього. Охорона нашого підприємства спрацювала, викликали міліцію. Їх випровадили за територію заводу. Я в Андрушівському районному відділі міліції написав заяву про проникнення. Мені тільки 22 січня повідомили, що в порушенні кримінальної справи відмовлено. Міліція не бачить тут факту злочину. Дивно, адже на мою територію, зламавши ворота і пошкодивши замок, проникають люди, а міліція в цьому не вбачає складу злочину.

Цього ж дня, 22 січня, ці ж особи повторно вдерлися на територію заводу. Ми знову викликали міліцію, і я знову звернувся з письмовою заявою до правоохоронних органів, – говорить В’ячеслав Заєць.

За його словами, частина майна Андрушівського цукрового заводу, яка належить ТОВ “Андрушівкацукор”, на даний момент знаходиться в заставі у комерційного банку. Другу частину майна, що не закладену в банку, “Агробізнес-Захід”, основний вид діяльності якого – виробництво цукру, вже викупив.

– Зараз ведуться переговори, щоб забрати й іншу частину майна і вже на цьому підприємстві сконцентрувати все майно всього Андрушівського цукрового заводу, щоб підприємство було як цілісний майновий комплекс. На даний момент ведуться переговори, є інвестори, які хочуть запустити завод, і на його базі поки переробляти очерет, а далі, якщо буде можливість, і цукровий буряк, – повідомив В’ячеслав Заєць.
25 січня в кабінеті першого заступника голови Андрушівської райдержадміністрації Олега Борисова зібралися представники ТОВ “Агробізнес-Захід”, “Андрушівкацукор”, “АМД-Метекс”, комерційного банку, в заставі якого знаходиться частина майна цукрового заводу, заступник начальника Андрушівського районного відділу міліції Володимир Козійчук , співробітники місцевої райдержадміністрації. Тут намагалися знайти вихід з конфліктної ситуації. А для цього вислухали представників усіх сторін.

Керівництво та юристи “АМД-Метекс” стверджують, що діють за законом, так як ще у вересні місяці на публічних торгах у місті Житомирі вони купили частину майна Андрушівського цукрового заводу. І як фірма, яка займається металобрухтом, купує обладнання, щоб різати його.

– У вересні місяці були публічні торги в місті Житомирі, в яких брала участь наша фірма і фірма з Вінниці, на яких ми купили частину обладнання Андрушівського цукрового заводу. Всі фірми “брухтові”. Ми купуємо обладнання і зібралися різати його. Почекали 3 місяці, пройшли строки оскарження. Усі документи у нас оформлені належним чином, – стверджують представники “АМД-Метекс”. А також повідомили, що на правах власників мають намір забрати своє майно і попросили не заважати їм працювати.

У свою чергу, представники комерційного банку запропонували почекати рішення суду за позовом банку про визнання публічних торгів – аукціону з реалізації арештованого майна недійсними, у зв’язку з виявленими порушеннями по порядку реалізації арештованого майна (заниження фактичної собівартості майна, яке реалізовувалося, і порушення процедури проведення торгів).

Позицію Андрушівської райдержадміністрації озвучив Олег Борисов: “Ми маємо намір і вживаємо всіх законних заходів для того, щоб зберегти комплекс Андрушівського цукрового заводу в цілості. Комплекс цей має півторастолітню історію. Завдяки йому народилася і існує на сьогоднішній день Андрушівка. Свого часу це було одне з бюджетоутворюючих підприємств міста. І ми сподіваємося, що воно відновить свою роботу. У будь-якому випадку, є для цього підстави “. Він також закликав сторони діяти за законом, звертатися до суду і не доводити ситуацію до силового протистояння.

Андрушевский сахарный завод: конфликт вокруг имущественного комплекса

На территорию Андрушевского сахарного завода, который уже несколько лет подряд находится в стадии банкротства, дважды проникали люди с газорежущим оборудованием.

Об этом Житомир.info сообщил директор ООО “Агробизнес-Захид” Вячеслав Заец, которому, по его словам, принадлежит часть имущества завода.

– Первое проникновение на территорию предприятия было осуществлено 26 декабря 2009 года. Сначала мы не знали кто эти люди. Потом они нам показали договор купли-продажи оформленный на ООО “АМД-Метекс”, к которому неизвестно как и через каких лиц попало имущество. В качестве аргумента они предъявляют нотариально заверенный договор, по которому, якобы, на территории предприятия уже есть их имущество. Официально к нам с просьбой пройти на территорию и посмотреть имущество они не обращались. Заходили не через проходную, а с тыльной стороны предприятия разрезали ворота, обрезали замки, колючую проволоку и проникли в помещение, где находилась газовая печь. Занесли туда кислородные и газовые баллоны, газорежущее оборудование и уже планировали резать имущество, ни с кем этого не согласовав. Охрана нашего предприятия сработала, вызвала милицию. Их выпроводили за территорию завода. Я в Андрушевском районном отделе милиции написал заявление о проникновении. Мне только 22 января сообщили, что в возбуждении уголовного дела отказано. Милиция не видит здесь факта преступления. Странно, ведь на мою территорию, сломав ворота и повредив замок, проникают люди, а милиция в этом не усматривает состава преступления.

В этот же день, 22 января, эти же лица повторно ворвались на территорию завода. Мы снова вызвали милицию, и я вновь обратился с письменным заявлением в правоохранительные органы, – говорит Вячеслав Заец.

По его словам, часть имущества Андрушевского сахарного завода, которая принадлежит ООО “Андрушивкацукор”, на данный момент находится в залоге у коммерческого банка. Вторую часть имущества, не заложенную в банке, “Агробизнес-Захид”, основной вид деятельности которого – производство сахара, уже выкупил.

– Сейчас ведутся переговоры, чтобы забрать и остальную часть имущества и уже на этом предприятии сконцентрировать все имущество всего Андрушевского сахарного завода, чтобы предприятие было как целостный имущественный комплекс. На данный момент ведутся переговоры, есть инвесторы, которые хотят запустить завод, и на его базе пока перерабатывать тростник, а дальше, если будет возможность, и сахарную свеклу, – сообщил Вячеслав Заец.
25 января в кабинете первого заместителя председателя Андрушевской райгосадминистрации Олега Борисова собрались представители ООО “Агробизнес-Захид”, “Андрушивкацукор”, “АМД-Метекс”, коммерческого банка, в залоге которого находится часть имущества сахарного завода, заместитель начальника Андрушевского районного отдела милиции Владимир Козийчук, сотрудники местной райгосадминистрации. Здесь пытались найти выход из конфликтной ситуации. А для этого выслушали представителей всех сторон.

Руководство и юристы “АМД-Метекс” утверждают, что действуют по закону, так как еще в сентябре месяце на публичных торгах в городе Житомире они купили часть имущества Андрушевского сахарного завода. И как фирма, которая занимается металлоломом, покупает оборудование, чтобы резать его.

– В сентябре месяце были публичные торги в городе Житомире, в которых принимала участие наша фирма и фирма из Винницы, на которых мы купили часть оборудования Андрушевского сахарного завода. Все фирмы “металлоломные”. Мы покупаем оборудование и собрались резать его. Подождали 3 месяца, прошли сроки обжалования. Все документы у нас оформлены надлежащим образом, – утверждают представители “АМД-Метекс”. А также сообщили, что на правах собственников намерены забрать свое имущество и попросили не мешать им работать.

В свою очередь, представители коммерческого банка предложили подождать решения суда по иску банка о признании публичных торгов – аукциона по реализации арестованного имущества недействительными, в связи с выявленными нарушениями по порядку реализации арестованного имущества (занижение фактической себестоимости имущества, которое реализовывалось, и нарушения процедуры проведения торгов).

Позицию Андрушевской райгосадминистрации озвучил Олег Борисов: “Мы намерены и принимаем все законные меры для того, чтобы сохранить комплекс Андрушевского сахарного завода в целости. Комплекс этот имеет полуторавековую историю. Благодаря ему родилась и существует на сегодняшний день Андрушевка. В свое время это было одно из бюджетообразующих предприятий города. И мы надеемся, что оно возобновит свою работу. В любом случае, есть для этого основания”. Он также призвал стороны действовать по закону, обращаться в суд и не доводить ситуацию до силового противостояния.

Житомир.info

Участь андрушівчан у Четвертому Міжнародному фестивалі вертепів “Карпатія”

На запрошення громадської організації «Мистецьке об’єднання «Остання барикада»», що надійшло на ім’я голови обласної державної адміністрації Забели Ю.В. 24 січня 2010 року в місто Яремче Івано-Франківської області фольклорний колектив районного будинку культури приймав участь у Четвертому Міжнародному фестивалі вертепів «Карпатія». Наші артисти презентували самобутній вид українського мистецтва – Вертеп поліщуків, адже ми були єдиним колективом з Житомирщини. Взагалі участь у фестивалі приймали 18 колективів з України, Молдови, Придністров’я. Виступ нашого колективу визнано найкращим, маємо відповідний диплом, цінні подарунки. Але найбільше вражень від спілкування з місцевими жителями, учасниками фестивалю, від природи Карпат та самого міста, яке до цього часу сяє святковими різдвяними прикрасами. Виступ нашого колективу транслювали телевізійні канали «1+1», «ІСТV», «5 канал», «Інтер». Ми, учасники колективу, були горді коли нам телефонували андрушівчани та друзі, що бачили наш виступ, а особливо повідомлення на телефоні «Андрушівщина Вами пишається», бо з гордістю кажу – такими талантами ми маємо гордитися.

Андрушівська районна державна адміністрація

Контакти

Адміністрація сайту може не розділяти погляди автора і не несе відповідальності за авторскі матеріали.

При повному або частковому копіюванні посилання на наш сайт обов’язкова (для Інтернет-ресурсів гіперпосилання).

Якщо у вас є цікаві інформаційні матеріали, ви хочете розмістити безкоштовне оголошення чи просто надіслати свої пропозиції – пишіть на e-mail адресу webalt@hotmail.com

Персональна виставка Валентина Ковальчука — “Різдвяний подарунок”

Спеціалісти Житомирського обласного Центру народної творчості організували персональну виставку «Майстра народної творчості» художника з м. Андрушівки Ковальчука Валентина Андрійовича — «Різдвяний подарунок». Виставка працювала з 3 по 15 січня 2010 року в приміщенні Житомирського музею космонавтики ім. С. П. Корольова.

В експозиції виставки були представлені 30 робіт художника (пейзажі, портрети, натюрморти).
15 січня 2010 року відбулось закриття персональної виставки, були присутні представники громадських організацій, керівники державних установ. З привітальними словами виступили: Святослав Васильчик — голова обласного товариства «Просвіта», Інна Величко — голова обласної молодіжної творчої спілки художників та мистецтвознавців, керівник дитячої художньої студії «Школа живопису», Людмила Ковальчук — начальник відділу освіти Андрушівської райдержадміністрації, Ганна Коваль — завідуюча методичним кабінетом Андрушівського районного відділу освіти, Генадій Махорін — кандидат історичних наук, викладач кафедри історії ЖДУ ім. І. Франка, Надія Сегеда — спеціаліст по роботі з майстрами народної творчості Житомирського обласного Центру народної творчості вручила художнику, «Майстру народної творчості» Валентину Ковальчуку Подяку за вагомий внесок у збереження та примноження образотворчого мистецтва рідного краю, високу майстерність виконання та з нагоди проведення персональної художньої виставки «Різдвяний подарунок».

Управління культури і туризму Житомирської ОДА

Картини андрушівщини

З 3 по 15 січня у музеї ім. Корольова С.П. в м. Житомир відбулася виставка картин вчителя образотворчого мистецтва Андрушівської загальноосвітньої школи № 1, майстра народної творчості Ковальчука Валентина Андрійовича під назвою „Різдвяний подарунок”, на якій було представлено більше 40 картин художника.

Андрушівська районна державна адміністрація

Вибори Президента України

17 січня 2010 року в районі відбувся перший тур виборів Президента України. За попередніми даними ОВК № 68 в Андрушівському районі вибори Президента України відбулися в 46 виборчих дільницях. Із 27441 зареєстрованих виборців в районі участь у виборах прийняло 19706 виборців. За попередніми даними лідерами виборчих перегонів в районі стали слідуючі кандидати в Президенти України:

Кандидат за відсоток

Ю.Тимошенко 7770 осіб 39,4
В.Янукович 4344 осіб 22,0
С.Тігіпко 2009 осіб 10,2
А.Яценюк 1586 осіб 8,0
В.Литвин 1334 осіб 6,8
В.Ющенко 589 осіб 2,9

Андрушівська районна державна адміністрація

Post Navigation